Подорож за тридев’ять свiтiв

Микола Сiкач

Це твiр для людей рiзного вiку, професiй i уподобань: для учнiв, студентiв i майстрiв своеi працi – полiтикiв, медикiв, iнженерiв, спортсменiв, тренерiв, винахiдникiв, рацiоналiзаторiв – для всiх людей, не байдужих до долi свого народу, своеi краiни. Вiн писався в перiод померанчовоi революцii в Украiнi до кiнця 2005 року. В ньому використанi деякi подii життя з автора, щоб хоч крихтами розповiсти про життя украiнцiв в „колгоспну” пiсля военну ( пiсля 1946 року) пору. В ньому виказана тривога за долю Землi, якщо розгориться пожежа вiйни, бачення бажаних змiн устрою мiсцевих i вищих органiв влади, мрii про розвиток технiки, медицини, спорту.

Микола Сiкач

Подорож за тридев’ять свiтiв

ЛИСТИ З КОСМОСУ

– Марiе, щось наш Коля зi школи затримуеться. Мав би вже бути дома. Готуй, мабуть, вечерю поки я трохи приберу у дворi.

Батько вийшов у двiр, поскладав дрова, змiв з порога, позбирав трiски бiля колоди, вимив руки i зайшов до хати. Вiн був мiцноi статури, зростом близько двох метрiв i виглядав по спортивному струнким. Йому нещодавно минуло 62 роки. Прямий нiс, на кiнчику якого була бульбочка, i кругле обличчя, iз завжди веселими усмiхненими до кожного спiвбесiдника, сiрими очима, що надавали його обличчю простоти, викликали довiру. Тому до нього, часто звертались за допомогою, i вiн нiкому не вiдмовляв. Кожну роботу вiн виконував швидко, вправно i легко, граючи м’язами спiтнiлого тiла. Любив закiнчити роботу чисто, акуратно i обов’язково помилуватися результатами своеi працi. Вiн любив порядок, чистоту та вiйськовий одяг. Вдома вдягав ношенi, але завжди чистi вiйськовi або мiлiцейськi сорочки. Скупий на слова, цей чоловiк в розмовах рiдко вставляв слово, але, якщо вже вставляв, то завжди до мiсця. Доброзичливий i уважний до дружини i своiх синiв – Миколи i Володьки, вiн все-таки був стриманий в ласках i нiжностi, хоча готовий був вiддати iм i душу i життя. Якiв, так звали цього чоловiка, вважався найсильнiшою людиною в селi. Коли треба було, часом, припинити бiйку, то вривався в гущу i розкидав забiяк, як мiшки з половою, до того-ж часто-густо розносив, взявши пiд пахви одразу двох здорових чоловiкiв, що неймовiрно брикалися, викручувалися та страшенно 99лаялися. Це викликало вибух реготу. Вирватися ще нiкому не вдавалося, це завжди принижувало забiяк, i саме за це Якова боялися як вогню.

Старший син Микола взяв вiд батька мiцну статуру, характер, вдачу, навiть ходу, а вiд матерi обличчя – великi карi очi з довгими чорними вiями, широкi чорнi брови, що майже зрослися на перенiссi i повнi, наче припухлi губи, на трохи вилицюватому обличчi, а ще розкiшний темний чуб, що закручувався над лобом як у баранця. Його обличчя не здавалося простим i вабило до себе загадковiстю та нiжнiстю. Люди з ним зближувалися дуже легко i пiсля недовгого спiлкування вже вважали його своiм другом.

Скоро посiдали за стiл, на якому з’явився щавлевий борщ та вареники з сиром i молоко. Найговiркiшим за столом завжди був 5-й рiчний Володька, молодший брат Миколи, що як краплина води був схожий на старшого брата. Микола часто приходив пiзно – то шкiльнi справи затримували, то залишався подивитись цiкавий фiльм в залiзничному клубi мiста, повз який ходив до школи та зi школи, долаючи щодня 8 кiлометрiв вiд села до мiстечка. З п’ятого класу Микола ходив до Щорськоi школи 1 1. Коли вiн навчався у другу змiну i не повертався завидно, батьки непокоiлись, ховаючи свою тривогу один вiд одного. Хоч нинi стояв вересень, але сутенiло досить рано i ночi були темними.

Ось i цього разу, без Миколи, вечеряли тихо, навiть малий Володька намагався не ляскати ложкою, поглядаючи на неговiрких батькiв. Вiн уже мав певний досвiд, з якого зробив висновок, що в таких випадках своiми розмовами вiн нiкого не розговорить, а «лящика» – так вiн називав легенького запотиличника, заробити може, тому вирiшив пiти спати. Надворi вже зовсiм стемнiло.

Раптом в хату вдарило яскраве свiтло.

– Пожежа! – вигукнула мати.

Батьки припали до вiкон. Двiр залило яскравим бiлим свiтлом. З другоi кiмнати вискочив Володька i теж прилип до вiкна.

–