Замок Янгола

Сергiй Оратовський

1649-й рiк. У Киiвський замок на Щекавицькiй горi прибувае новий воевода Адам Кисiль. При ньому – помiчник, перекладач Ян Лооз. Вiн – спритний малий. Завдання Киселя провести переговори з повсталими козаками Хмельницького. Тим часом, в Нижньому мiстi – Подолi вiдбуваються дивнi речi. У людей зникають малолiтнi дiти. Жителi скаржаться владi, тобто воеводi. Вони пiдозрюють, що крадуть цигани, або ж дiтей викрадають мiсцевi бандити, якi промишляють в тутешнiх лiсах i орудують на великих дорогах. Дiтей нiбито продають в рабство туркам. За цю справу береться Ян Лооз. Але перш за все вiн повинен з'ясувати хто ж вбив замкового розпорядника Пясоту. Вiн повинен був зустрiти воеводу Киселя, але так цього i не зробив, чим дуже засмутив королiвського чиновника. Розпорядника замку Пясоту вбили в той самий момент, коли Адам Кисiль в'iхав в замок ..

Сергiй Оратовський

Замок Янгола

Присвячуеться киiвським диггерам, якi не втрачають вiру, в пiзнання нового пiд землею.

А також усiм, хто цiкавиться власним мiстом i хоче подивитися на нього по-iншому: крiзь детективну призму рокiв.

Давно забута кримiнальна хронiка 1649-го року

ПРОЛОГ

…Пан пiдкаштелян Антонiй Пясота останнiй раз був у цiй замковiй лазнi лише два днi тому. Парив своi зашкарублi кiстки, намагався позбавитися вiд прилипливих блiх, гнид та клопiв, дихав чарiвними ароматами пахощiв. Однак послання, яке пану пiдкаштеляну таемно пiдклали сьогоднi вночi пiд дверi маетку, не змусило довго чекати на нього. Антонiй Пясота знову опинився бiля цiеi ж самоi замковоi лазнi. Пiдло пискнули скрипучi дубовi дверi. Вiн обережно зайшов у темну роздягальню. Зняв товстий кунтуш, повiсив його на iржавий цвях i далi потрапив у вiдпочивальню. Там вiн запалив кресалом двi товстi восковi свiчки. У пана Антонiя Пясоти чогось раптом почастiшало серцебиття. Ця аритмiя, немов дрiбну решту в крамницi, вiдраховувала останнiй час його життя. Довго йому чекати не довелося. З тiнi бiля стiни, раптом вiдокремився згорблений суб'ект у чернечiй сутанi з капюшоном. У вiдпочивальнi запахло вогкiстю i гниллю. Хворе серце пана пiдкаштеляна тривожно занило. Суб'ект кивнув головою Пясотi i сам присiв за стiл навпроти нього. Пан пiдкаштелян був на пiвтори, а то й двi голови вище за свого жалюгiдного опонента. Але у цiеi iстоти були досить сильнi й довгi руки. Немов циганськi батоги.

– Я дивлюся, що ти аж нiяк не мiняешся…. – вимовив Пясота i демонстративно приклав до носа тремтячою рукою запашну хусточку з вишитими вензелями «А. П.». Пан пiдкаштелян на дух не любив поганi запахи. Особливо гниль та сморiд. А цей був дуже нестерпним та гидотним. Тож тут уся справа-матiнка тхнула холодною могилою!

– Та що ти таке патякаеш?! Хiба ти, Пясото, бачив цю рiзницю мiж свiтом живих i царством мертвих?! Ге? Тебе цiкавила тiльки твоя власна душа… – вимовив гугнявий голос з-пiд смердючого капюшона.

– Ну а ти, можна подумати, бачиш? У тебе ж весь час перед очима – сама нiч!!! Ти свiтла бiлого не бачиш!.. – Пясота продовжував рятувати свiй чутливий нiс i нюхав хустку, що пахла схiдною запашною лавандою.

– У мене?! Я – бачу!.. Ще як бачу! Ги-ги-ги… Хоч я i живу ось вже скоро 30 рокiв у свiтi мертвих! Але я iнодi виходжу до живих панiв… А iнакше?! Га? Як я вирiшуватиму своi справи?! Записку мою отримав, забобонний ти наш?!

– Так. Отримав. – кивнув головою пан пiдкаштелян Пясота i знову понюхав лавандову хустку.

– Давай ii сюди! – владно зажадав гугнявий голос з-пiд смердючого капюшона.

– Я ii спалив…

– Ось тобi дулю, Пясото! Так я тобi й повiрив!

– Доведеться! – промовив Антонiй Пясота.

– Зараз-зараз, я зазирну в твоi чеснi очi…

– Ну ти, немов, той янгол… – перелякано промовив пан пiдкаштелян i затрусився вiд страху…

– Е – нi, старий!..Помиляешся! Я вже давно – не янгол! Я – господар всього цього!!!

– Господар чого?! Не смiши! Та ти гiрше останнього лихваря! Тобi навiть душу нiхто вже не закладе! Кажи – чого викликав…?! – промовив Пясота. Вiн бажав якомога швидше покiнчити з цiею поганою справою.

– Зараз-зараз. Приступимо, помолимося святому Пантелеймону! – промовила згорблена чернеч