Шепiт крил метелика

Ксенiя Олександрiвна Глущенко

Я знаю, що в глибинi твоеi душi порожнеча. Саме та, яку сам не в змозi подолати. Я знаю, що вночi, захоплений думками, ти заварюеш каву та годинами стоiш на балконi, просто мрiючи про те, щоб все змiнилося. Ти просто складаешся з невизначеностi, розчарувань та болю. Але ти сподiваешся. Сподiваешся, що завтра ти прокинешся i отримаеш той бажаний подарунок долi, ту iскорку, яка запалить твое полум'я. Однак… Можливо ти сам i е та iскорка?

І промовив Бог слово, а краще б вiн промовчав.

Ця сумна iсторiя розпочалася ввечерi на покритому мороком перонi. Сотнi випадкових людей стали свiдками звичайноi розмови, на фонi якоi не вистачало лише кривавоi чуми.

-Светр?

-Є!

-Кросiвки?

-Взяла!

– Зарядне для телефону?      

– В другому вiддiлi моеi сумочки. Мамо, я все взяла.

– Нi, ти забула зубну щiтку! Я говорила покласти ii тобi, але ж ти самостiйна, сама знаеш, що робити!

«Поiзд Суми-Киiв вирушае через 15 хвилин. Увага всiм пасажирам…»

– Та годi тобi вже кричати на мене! Ти завжди влаштовуеш сварку з пустого мiсця! Набридло вже. Я не залiзна i терпiти так довго не можу!

– Ви гляньте, що вона говорить! Гарна подяка за витраченi роки на тебе! Скiльки добра тобi зробила, а ти…Свиня невдячна!

– Менi час! Поiзд скоро вирушить, сподiваюся, що зможу повернутися сюди досить нескоро! А ти… Навчися цiнувати все те добре, що в тебе е зараз!

– Не хочу тебе бiльше чути. Їдь звiдсiля до свого унiверситету!

– Колись ти i шепiт крил метелика навчишся цiнувати!

Глава 1

Поiзд в небуття

Поiзд iхав, затягував у пелену туману. Забирав свою жертву i вiз у невiдоме майбуття. Холодний лiтнiй подих пробирався до купе. Вiн змусив дiстати Анну кардиган i закутатись ним на зразок пледу. Навушники були зламанi, читати книгу не хотiлося. Вона притулила голову до вiкна i милувалася загадковим краевидом обабiч шибки. Краплi дощу почали облiплювати вiкно, затуляючи собою темнi крона дерев.

Анна сидiла самотня в купе. Сцени зi сварками пропливали в ii головi. Вона згадувала все i розумiла… Розумiла, що боротися далi у неi немае сил. З виру долi виринають лише найсильнiшi, тi хто в брухтi може знайти далекий аромат троянди. Їi ж натягнутi струни нервiв лопнули саме на цьому перонi.

Повертатися до Сум Анна не планувала. Вона хотiла швидше закрити сесiю, знайти роботу, але не згадувати про матiр, що ганьбила ii на протязi усього життя. Кожна людина мае право на помилку, а також право виправити ii. Однак, ця теза стосуеться лише ii самоi. Лише ми самi маемо право завдавати собi бiль та страждання, що пiзнiше принесуть радiсть та вдосконалення. Вибачати ж зради, справжнi та жорстокi, значить обливати брудом свою душу, вбивати себе особливо жорстоким методом. Принесений одного разу бiль прийде й вдруге, i в цей момент зруйнуе вже до кiнця.

Cмуток думок поглинув Анну i обiймаючи щойно витягнуту, але не вiдкриту книгу, вона вiдправилась до краiни сновидiв. Через 2 зупинки дверi вiдчинилися, iх скрип викинув дiвчину до реального життя.

Незнайомець сiв навпроти, а велику спортивну сумку закинув на верхне лiжко. Дiвчина його не цiкавила, чого не можна було сказати про останню. Дивне вiдчуття, неначе вони уже були знайомi, хоча Анна чудово розумiла, що бачить його вперше. Пiдсвiдомiсть же уперто стверджувала: «Ви вже зустрiчалися ранiше! Нумо, дитинко, згадуй де!»

Берци, шкiряна курточка, чорний светр, накаченi м'язи – Аннi завжди подобалися такi чоловiки, бiльше того, вона шаленiла вiд них. Та, не зважаючи на привабливiсть, взаемнiстю iй вiдповiдали рiдко. Душа непомiтно стала позаду тiла. Тому Анну не помiчали, ii не iснувало, вона була примарою в свiтi тих, хто створював iмiдж свiту.

Хвилини спливали за хвилиною i те дивне вiдчуття, наповнивши все купе з верху до низу, просочившись в кожну клiтинку органiзму, заповнивши весь простiр матерii вибухнуло.

– Перепрошую, а ти в Тростянецькому санаторii нiколи не був?

– Нi.

– Тодi вибач, переплутала. Ти менi знайомим здаешся. Можливо десь в мiстi бачилися?

– Можливо.

Кiнчики розмови безплiдно вiдправилися до крапель, що з новою силою почали бити у вiкно