Ігор Тихоненко

Жанр: Поема-казка

Передмова.

Іван Шульга, козак завзятий,

Як одружитись забажав,

В такi пригоди неймовiрнi

Одразу з нiчого й попав.

І скiфський скарб здобув для дiла,

За наречену заплатить.

І скiфського царя дружину,

У чаклуна вiдбив за мить.

І щастя у руках було вже,

Ось одружився вже козак,

Але, як далi там все сталось,

Самi читайте, якось так.

Змiст

То так в життi уже бувае,

Здаеться гарно все й гаразд.

Та Бог життям всiм управляе,

І часто цим дивуе нас.

Коли це сталось, я не знаю.

Давно минули тi лiта.

Та повiсть про любов, смiливiсть

Живе й до нинi, не вмира.

1. Вiдпустка

У серпнi спека вгомонилась.

За лiто духом вийшла вся.

Прийшла жадана прохолода,

Вже зранку й в вечерi краса.

З походу козаки вернулись,

І по Сiчi пiшла гульба.

Не грiх то, можна вже i чарку,

На вiдпочинку не бiда.

Іван Шульга був хлопець добрий,

Козак вiдважний, хiть куди.

Хорунжого отримав нинi,

Як врятував курiнь з бiди.

Волосся свiтле, як iз льону.

А очi, мов тi волошки.

Як мiрять росту не хватае

Двох метрiв тiльки два вершки.

Та й силу мав вiн немаленьку,

Пiдкову з легкiстю згинав.

Одного разу повну дiжку

Взяв, та i так собi, пiдняв.

Сам кошовий його вiдмiтив,

Вiдпустку до зими аж дав.

Перед вiд’iздом мiцно обняв,

І по-батькiвськi наказав:

Гуляй козаче, та недуже.

Люд православний захищай.

Не вiр нi чорту, а нi бабам.

Про Бога теж не забувай.

Іван с повагою вклонився:

«Спасибi Батьку», – вiдповiв.

Ще три рази перехрестився

І на коня гнiдого сiв.

Минув ворота i помчався.

Дорога курявой взялась.

За мить його уже й не видно.

Пилюка хмарой пiднялась.

В степу гуляе вiтер вiльний.

Трави дурманить гiркота.

Краi у небi потонули.

Душа спiвае и лiта.

В низинi рiчка заблукала,

На сонцi граеться, блищить.

В Івана думка промайнула:

«От славне мiсце, тут би й жить.

Ловити рибу й полювати.

Поставить хату у саду.

Що треба ще, щоб щастя мати?

Так, закурити тютюну».

От мрii, дуже гарнi речi.

Чи то вже е, чи ще нема.

Подумав тiльки про що хочеш,

Й одразу тут тобi i на.

Іван днiв з кiлька добирався

До рiдного свого села.

Спав крiзь, i в полi, як прийдеться.

Як застигала нiч була.

Додому швидко йде дорога.

І кiнь не скаче, а лiта.

Димком в повiтрi потягнуло,

А он i хати у Днiпра.

Село те звалось Вознесенське.

Бо кажуть там колись Андрiй,

Апостол Божий, Свiт покинув

Й завершив шлях там свiй земний.

Чи правда то вже i не знаю.

Мовчать про те давнi лiта.

Та острiв Хортиця е й досi.

Славетна Хортицi ота.

Днiпро там скали розтинають.

І вiн розлючений реве.

Водою острiв омивае.

Багато див там рiзних е.

Ото i е, то Запорiжжя,

Бо за порогами Днiпра.

Отам й жила козацька воля,

Давно колись вона була.

Іван спинився на хвилинку,

Окинув оком навкруги.

«Як добре дома, – посмiхнувся. —

Давно не приiздив сюди».

На небi зiрка перша вийшла.

Одразу сiрим стало все.

Пузатий мiсяць об’явився.

І нiч вже темряву несе.

А, от уже i рiдна хата.

Іван з коня i пiшки йде.

Та раптом наступив на щось вiн.

Незрозумiле i блiде.

Пiдняв, а то кiнська пiдкова.

Взяв та i викинув в траву.

Шульга в прикмети мало вiрив.

Хай то на щастя, чи бiду.

«Гей, тату, маму, прокидайтесь, —

Гукав Іван бiля хвiртка. —

Та вiдчинiть скорiш вже дверi.

І де вона, засувка та?»

Хвилин за кiлька мамин голос

Почувся в хатi: «Боже мiй,

Та це ж Іван, дитина наша,

Та прокидайсь скорiш старий».

Одразу дверi розчинились,

І сивий батько вийшов в двiр.

Стоiть и дивиться на сина.

Сльоза йому збивае зiр.

«Оце дитина, так дитина», —

Нарештi батько i сказав.

І дуже мiцно, аж до хрусту,

Івана зразу так обняв.

Шульга побачив, мати сива

Вся стала. Що ж iдуть лiта.

І батько теж вже постарiшав,

Козацька виправка не та.

«От лишенько, задушиш хлопця,

Та вiдпусти вже, от бiда, —

Схвильовано казала мати.

Приiхав, радiсть то яка».

Так довго втрьох вони стояли,

Обнявшись, доки через тин

До них сусiди погукали:

«Дивись, приiхав Шульгiн син».

«Чого ж ми тут, пiшли до хати, —

Отямившись, сказав Іван.

Проголодався, iсти хочу.

Вареникiв з’iм, хоч казан».

У хатi все, як i ранiше.

В куту ла