Змiст
1. Вiзит упиря.
2. Кошовий отаман.
3. Маеток полковника Кульбаса.
4. Степан Колода.
5. Знахар Прокоп Цимбалюк.
6. Любов.
7. Змова польських князiв.
8. Благословення отця Володимира.
9. Одруження полковника Кульбаса.
10.Могила вовкулака.
11. Зустрiч нечистi.
12. Вiщi сни.
13. Вбивство упиря
14.Сатанинська подяка.
15.Одужання Кульбаса.
16.Похорони вiдьми.
17.Запорiзька Сiч.
18.Похiд на Крим
19.Хитрiсть Запорожцiв.
20.Поединок.
21.Чiнгарська битва.
22.Загибель полковника Кульбаса.
23.Перемога.
У шiстнадцятому столiттi Украiна вела кровопролитнi вiйни за свою незалежнiсть. Польська шляхта, захопив захiдну частину краiни, встановила там свое панування. На пiвднi постiйно здiйснювали набiги кримськi татари, спалюючи села i уганяючи в полон мирних жителiв. Островом свободи була Запорiзька Сiч, як центр визвольноi боротьби. Туди стiкалися всi знедоленi. З Московii – збiглi крiпоснi селяни, з Речi Посполитоi i Украiни – холопи. Вони приеднувалися до Запорiзьких козакiв, щоб створити першу в свiтi державу вiльних людей.
1. Вiзит упиря
Степ розливався навколо безкрайнiм морем. Повiтря п’янило i було наповнене особливими запахами, якi веселили душу i робили життя по-справжньому радiсним. « Що ж тут такого особливого у степу? Що так стискае серце i зiгрiвае душу? Вискочив би iз сiдла i полетiв разом з птахами пiд хмари», – так думав молодий козак Ігнат Головань, слiдуючи разом зi своiм товаришем Степаном Колодой до полковника Кульбаса.
Наставав той час доби, коли розумiеш, що лiто – сама краща пора року. Денна жара потроху зменшилася, поступаючись мiсцем вечiрнiй прохолодi. Сiрi сутiнки непомiтно заповнювали мир, заволiкаючи деннi яскравi фарби. Почало легше дихати i хотiлося сказати: «Хух, слава Богу, вечiр».
– Ігнат, i що нам в степу спати? – запитав свого товариша Колода.
– Не годиться хрещенiй душi, от так пiд зiрками ночувати. А що робити? – мiркував вголос Головань.
– Може то чорт нас водить? Вже давно повинен бути хутiр Перекопченко.
– Тш, тш. Я, здаеться, чую собачий гавкiт. Та он i дим пiднiмаеться попереду, i верби вже видно.
– Давай, Степан, додамо ходу, поки не стемнiло.
Пiд'iхавши ближче, козаки побачили хутiр, обнесений дерев'яним частоколом висотою метра зо три. Широкi дубовi ворота були зачиненi з середини.
– От це так, – подумав Ігнат. – Минулого року тут такого не було.
Хлопцi дружньо вдарили у ворота. Пiд молодецькими кулаками колоди загудiли. Собаки ще сильнiше почали «брехати». Здавалося, що вони зараз луснуть або охрипнуть. У згущенiй темнотi, у дворi з'явилася людська фiгура. Голос iз-за ворiт запитав:
– Хто там, на нiч глядячи, грюкае?
– Козаки ми. Народ православний, – вiдповiли Запорожцi, – просимо пустити переночувати.
– Хто вас знае? Може ви люди вiдважнi, а може i зовсiм нелюди? – вiдповiв голос iз-за ворiт.
– Дядько Матвiй, це я – Ігнат Головань. Ви що, не пiзнаете мене? Ми минулого року проiздили через Ваш хутiр.
– Пам'ятаю такого козака. Ти ще славно спiваеш, хлопче. А хто це з тобою?
– Це товариш мiй, Степан Колода. Вiдчиняйте добродiю.
– Ранiше перехрестiться, а там подивимося.
«Ну i дiла», – здивувався хорунжий. – Дивiться, якщо не вiрите.
Ігнат зняв шапку i перехрестився по православному звичаю. Степан поступив так само.
– Ну, слава Богу, «своi», – почувся голос зi двору.
Пролунав гуркiт. Ворота почали вiдкриватися. У темному отворi вiдчиняющiхся стулок стояла сива людина в сорочцi-вишиванцi i широких козацьких шароварах. Вiн пильно дивився на в'iжджаючих вершникiв. Посеред двору стояла бiла хата-мазанка з розписними вiкнами, низькими дверима i високим солом'яним дахом. Козаки прив'язали коней бiля ганку.
– Проходьте до хати гостi. Гей, Євтух, дай коням вiвса, а коли остигнуть – напоi iх, – низьким голосом сказав дядько Матвiй.
Хлопцi зняли шапки й увiйшли до будинку. Вбрання усерединi було скромне. Мабуть, господар не ганявся за розкiшшю. Зате зброi на стiнах хатини було достатньо, щоб озброiти цiлий загiн. Посеред кiмнати стояв стiл, навколо нього розташовувалися лавки. Груба була побудована так, що кожна з ii чотирьох сторiн, виходила в рiзнi