Книга дзеркал
Юджин Овiдiу Кiровiц
Лiтературний агент Пiтер Кац отримуе уривок з таемничих мемуарiв. Студент Принстону згадуе, як зненацька став головним обвинуваченим у вбивствi популярного в кампусi професора психологii. Історiя уриваеться на найцiкавiшому мiсцi. Майже тридцять рокiв забрали за собою i слiд тих подiй. Пiтеровi знадобиться допомога журналiста Джона Келлера й колишнього детектива Роя Фрiмана, щоб дошукатися правди. Що, як рукопис – лише криве вiддзеркалення минулого?…
Юджин Овiдiу Кiровiц
Книга дзеркал
Моiй дружинi, Мiкаелi, яка нiколи не забувае, ким ми е i звiдки походимо
Здебiльшого люди бувають не собою, а кимось iншим.
Оскар Вайльд
Частина перша
Пiтер Кац
Спогади як кулi. Деякi просвистять повз вас i тiльки злякають. Іншi пошматують вас i залишать стiкати кров’ю.
Рiчард Кадрi. Вбити мерця
Я отримав рукопис у сiчнi, коли всi працiвники агентства все ще намагалися оговтатися пiсля похмiлля, що тривало вiд рiздвяних свят.
Повiдомлення спритно оминуло мою папку «Небажана пошта» й опинилося у вхiдних листах, де чекало своеi черги з кiлькома десятками iнших. Я глянув на лист, i вiн заiнтригував мене, тому я роздрукував його разом зi вкладеними сторiнками частини рукопису i поклав iх у шухляду столу. Заклопотаний закриттям угоди, я забув про листа аж до кiнця мiсяця. Аж на вихiднi, подовженi святкуванням Дня Мартiна Лютера Кiнга,[1 - Державний вихiдний у США. Вiдзначаеться щорiчно в третiй понедiлок сiчня. (Тут i далi прим. пер.)] я знову натрапив на тi папери, що лежали разом з iншими рукописами, якi я планував перечитати впродовж вихiдних.
Лист iз запитом було пiдписано «Рiчард Флiнн», i там було написано приблизно таке:
Шановний Пiтере!
Мене звати Рiчард Флiнн, i двадцять сiм рокiв тому я вивчав англiйську в Принстонi. Я мрiяв стати письменником, опублiкував кiлька оповiдань у журналах i навiть написав роман на триста сторiнок, який закинув, пiсля того як його вiдхилили кiлька видавцiв, i який тепер i менi видаеться посереднiм i нудним. Згодом я отримав роботу в невеликому рекламному агентствi в Нью-Джерсi й у цiй сферi працюю понинi. Спочатку я обманював себе, переконуючи, що рекламу можна прирiвняти до лiтератури й одного прекрасного дня я знову стану письменником. Звiсно, нiчого подiбного не сталося. Гадаю, для бiльшостi людей дорослiшання означае знайти в собi сили замкнути своi мрii в скриньку й кинути ii в Іст-Ривер. Я не виняток iз цього правила, як могло здатися.
Але кiлька мiсяцiв тому я виявив щось важливе, що воскресило в пам’ятi низку трагiчних подiй, якi вiдбулися восени та взимку 1987 року, у мiй останнiй рiк навчання у Принстонi. Ви, напевно, знаете, як це: думаете, що щось забули – подiю, людину, ситуацiю, – а потiм раптом розумiете, що спогад знемагае в якiйсь потаемнiй кiмнатi вашого мозку i що вiн завжди був там, так, наче це сталося тiльки вчора. Це як вiдкрити стару комiрчину, повну непотребу, i якщо пересунути лише одну коробку, на вас усе обрушиться.
То було неначе детонатор. Через годину пiсля того, як я дiзнався цю новину, я все ще думав про ii значущiсть. Отож сiв за стiл i, охоплений спогадами, почав писати. Коли спинився, було далеко за пiвнiч, i я написав понад п’ять тисяч слiв. Я почувався, наче раптом знову зрозумiв, хто я, пiсля того, як абсолютно себе забув. Коли я пiшов у ванну, щоб почистити зуби, то здалося, нiби з дзеркала на мене дивилася iнша людина.
Уперше за багато рокiв я заснув без пiгулок, а завтра, повiдомивши агентство, що на наступнi два тижнi беру лiкарняний, продовжив писати.
Подробицi тих мiсяцiв тисяча дев’ятсот вiсiмдесят сьомого повернулися в мiй мозок iз такою силою та яснiстю, що вони швидко стали яскравiшими та сильнiшими, нiж усе iнше в моему теперiшньому життi. Неначе я прокинувся вiд глибокого сну, пiд час якого мiй розум мовчки готувався до тiеi митi, коли можна почати описувати подii, головними дiйовими особами яких були Лора Бейнз, професор Джозеф Вайдер i я.
Звiсно, з огляду на трагiчний результат свого часу iсторiя потрапила в газети, принаймнi частково. Та й сам я довго потерпав вiд переслiдування з боку детект