Ключ
Василь Шкляр
Журналiст Андрiй Крайнiй – справжнiй ерудит, вiльно володiе живими й мертвими мовами, але з матерiальними цiнностями якось не склалося: доживши до вiку Христа, не мае даху над головою. Не йому, безхатченку, гребувати теплим помешканням – хай навiть заповiтний ключ простягнув йому дивакуватий незнайомець, а номер квартири навiюе забобонний страх. Що ж це було: манна небесна чи прикра помилка? Незабаром Крайньому знадобляться ще два ключi: до таемницi зникнення господаря квартири номер 13 i до серця фатальноi жiнки, до якого не так легко достукатися…
Василь Шкляр
Ключ
Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля»
2012
© Шкляр В. М., 2012
© DepositPhotos.com / Oxana Morozova / TONO BALAGUER, обкладинка, 2012
© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2006, 2012
© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2012
ISBN 978-966-14-4645-7 (fb2)
Жодну з частин даного видання
не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi
без письмового дозволу видавництва
Електронна версiя створена за виданням:
Шкляр В.
Ш66 Ключ / Василь Шкляр. – 2-ге вид. – Харкiв: Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», 2012. – 256 с.
ISBN 978-966-14-3816-2
Журналiст Андрiй Крайнiй – справжнiй ерудит, вiльно володiе живими й мертвими мовами, але з матерiальними цiнностями якось не склалося: доживши до вiку Христа, не мае даху над головою. Не йому, безхатченку, гребувати теплим помешканням – хай навiть заповiтний ключ простягнув йому дивакуватий незнайомець, а номер квартири навiюе забобонний страх. Що ж це було: манна небесна чи прикра помилка? Незабаром Крайньому знадобляться ще два ключi: до таемницi зникнення господаря квартири номер 13 i до серця фатальноi жiнки, до якого не так легко достукатися…
УДК 821.161.2
ББК 84.4УКР
Однi назвуть цей роман детективом. Другi добачать у ньому твiр еротичний. Третi вважатимуть його мiстичним, окультним або й ритуальним.
Усiх, хто шукатиме в цьому романi тiльки перше, друге i трете, я прошу його не читати.
Автор
Prologue
Я стою перед високим судом за те, що пролив кров ближнього. Та я спокiйний i незворушний, як холодна кам’яна брила, бо з усiх сил прагну цього суду i ладен взяти на себе ще бiльшу вину, нiж вона е насправдi, аби мене покарали якомога суворiше. Тому менi не подобаеться комедiйне забарвлення цього процесу – нiякоi тобi врочистостi. Примiщення наших провiнцiйних судiв просто жалюгiднi. Навiть важко назвати залою цю обдерту кiмнату, де зi стiн i стелi сиплеться тиньк, де свiтить ребрами вичовгана дощана пiдлога, яка от-от провалиться, а замiсть суддiвського помосту стоiть звичайнiсiнький голий стiл.
Ще убогiша бокова кiмната, де проводять своi наради слуги Фемiди: ii дверi постiйно вiдхиленi, iх кiлька разiв сердито причиняли, а вони все вiдходять, i ще на самому початку я помiтив, як за тими «лаштунками» рожевощокий кирпатий суддя нашвидкуруч натягуе через голову – наче спiдницю – пожмакану чорну мантiю. Вiн зодягав ii поверх пiстрявого светра грубоi в’язки, i я ще тодi звернув увагу на його пухкенькi рожевi щоки – здавалося, вiн i досi ссе мамину цицьку, хоч розмiняв четвертий десяток, а коли всi встали i цей пантагрюель усiвся на свое мiсце, то з-пiд столу безглуздо виглядали його нечищенi черевики сорок шостого розмiру i навiть виднiли заправленi в чорнi шкарпетки синi кальсони.
Молоденьке дiвча, яке вело протокол засiдання, витрiщило своi здивованi оченята на вбивцю i злякано опустило iх тiльки тодi, коли я не витримав i пiдморгнув iй, мовляв, не хвилюйся, все буде гаразд.
Що й казати, е в цих судових засiданнях щось вiд театралiзованого дiйства, i, щоб скоротити кiлькiсть його персонажiв, я категорично вiдмовився вiд адвоката. Дивлячись на кирпатого суддю i побоюючись, аби вiн не почав колупатися в носi, я прикликав собi у порадники мого давнього приятеля Жана Поля Сартра, який набагато ранiше за мене дiйшов висновку, що людина по-справжньому здобувае свободу лише у в’язницi. Я викликав його дух без