Палаюча рука

П. Несамбут

Дивний пiдлiток захоплюеться НЛО i нарештi його вiдвiдують жителi його захоплення. Та тiльки зустрiч проходить зовсiм не в доброму напрямку для хлопця. Вiн вирушае у подорож свiтом, аби розiбратся з цим усiм. Та куди вiн втрапив, коли залишився один? Мета чи сам шлях? Страх i вибiр. А про, що думали ви у 18? П. С. Не бiйтеся двометрових ящiркоподiбних людей, бо Гриць буде смiятися з вас.

Палаюча рука

П. Несамбут

© П. Несамбут, 2017

ISBN 978-5-4483-7259-9

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

1

Людина вовтузилась, вiдчуваючи грубi руки на собi, але вирватись не вдавалось. Здаеться, десь далеко, чувся найрiднiший голос на землi, та вiн раптово зник й незрозумiлi розмитi кольори й картинки теж. Настала повна тиша й темнота. Мерзенний холод змусив зцiпити зуби й вдихати тяжке повiтря носом. Панiка наступала миттево. Рухи сковували твердi холоднi стiни й безпомiчний крик починав зриватися з вуст. Та вирватися не вдаеться, й, мабуть, не вдасться нiколи.

– Гей, вставай! – енергiйним голосом сказала стара в старiй хустинцi i брудному фартусi. – Пора йти, дiд вже давно за рiчкою.

– Нi! – пiдiрвався хлопець, мацаючи руками все навколо. Вiн, нарештi помiтив бабусю. – А, це ти, зараз тiльки вдягнуся. – його очi бiгали по квадратнiй кiмнатi, невеселий сон трiшки його налякав, таке враження, що вiн колись його вже бачив, i не раз, але завжди було трохи моторошно.

– Йди поснiдай i в дорогу! – обертаючись у дверях гукнула стара i ii кроки легким шурхотiнням простелились по хатi.

Бiлочолий юнак втомлено вдягнувся i пiшов iсти, вже й забувши про набридливий сон. Зрештою вiн йому вже снився багато разiв, тому й приводу про нього думати не було.

Легкий снiданок погано пiшов, i його лице тепер було ще сумнiше й задумливiше нiж завжди, ранок здавався ще похмурiшим. Взувшись у високi резиновi чоботи й зiйшовши з кам’яного широкого ганку, молодик вийшов на вузьку вулицю. За грунтовою дорогою, всипаною камiнцями, косився рiзкий схил на кiлька метрiв, далi стара i трухла смуга лiсу. За лiсом був горбатий луг, порiзаний рiвчаками вiд води, яка iнколи приходила на веснi. Вiн зiйшов вниз до своеi саморобноi перекладини, мiж двома товстими деревами, й швидко пiдтягнувся десять разiв. Хлопець вдихнув, скiльки змiг, у своi юнацькi груди свiжого повiтря. Юнак мав невисокий зрiст i худу статуру, тому спорт був для нього завжди легкою забавкою. Пiсля таких ранкових невимушених пiдходiв, його хмуре лице пожвавлювалось, але пiсля цього з нього не сходила задумлива непривiтна гримаса. Темно-сiрi очi завжди були повiльнi й не цiкавим поглядом дивились на нудний свiт, вiдтiнюючи жаль до всього. Здавалося, що вiн завжди про щось думав, i був десь за пару свiтлових рокiв вiд не важливоi реальностi. Та величну й всемогутню природу любив вiн по справжньому, хоч нiхто й нiколи цього не бачив на його овальному, трохи похнюпленому лицi.

До рiчки було кiлька хвилин ходьби, а в шлунку трохи тяжiли два пересмажених яйця. Перейшовши вузеньку рiчку по мiнiатюрному мiстку, який був розташований там де вода завширшки була не бiльше двох метрiв. Здаеться той мiсток перебудовували кожен рiк заново, бо вода на веснi його змивала. Далi була стежка через кумеднi кущi, сюдою гнали стадо корiв i дорога була, мов навiженi, крутi хвилi. Хлопець пройшов ще кiлька хвилин i опинився на просторому лузi за рiчкою, де зустрiв свого сивого, високого дiда.

– Грицю, бiгом за он те озеро, треба зупинити стадо! – трохи схвильовано проказав дiд, показуючи довгим пальцем на кругле озеро за сто метрiв вiд нього.

«Добрий початок дня», – прикро подумав Гриць i помчав зупиняти стадо.

Через п'ять захеканих хвилин юнак вернувся до дiда, старий прилаштовував старий велосипед пiд низьке дерево.

– Я зупинив iх за озером. – захекано мовив внук, дивлячись на дiда поглядом, який не позволив би йому дати ще одне завдання.

– Добре. Корови полюбляють гризти траву бiля того озера. Зараз вони понаiдаються i ляжуть вiдпочивати, а нам можна вже зараз лягати. – всмiхнувся дiд сам до себе