Дзвоники

Свiтлана Румянцева

Олеся, молода тридцятирiчна жiнка, пiсля довготривалих поневiрянь у пошуках гарноi роботи нарештi влаштовуеться на гiдну посаду (як зазначалося у вакансii «у молодому та дружньому колективi») в престижнiй фiрмi. Однак незабаром головна героiня розумiе, що потрапила у пекло офiсних воен, де панують заздрiсть, ненависть, пiдлабузництво, суперечки та плiтки, а головуе над усiма владна та свавiльна начальниця. В Олесинiй свiдомостi постiйно лунають дзвоники, якi нiби намагаються попередити ii про небезпеку. Спочатку вона не звертала на них уваги, та коли навчилася розпiзнавати iх, усе навколо почало змiнюватись на краще. А справжнi дива увiйшли до життя маленького колективу пiд час новорiчних свят.

Свiтлана Румянцева

Дзвоники

Олеся вийшла iз задушливого й занадто теплого метро. Позаду були пiвгодинна тиснява, постiйне штовхання у спину, гомiн людських голосiв, непривiтнi обличчя, словом, справжня м’ясорубка, що перемелюе людськi долi, як iй заманеться, випускаючи на свободу вже знесилену, озлоблену, безлику сiру масу. Проте сьогоднi Олеся нiчого цього не помiчала. Хутко проминувши склянi дверi пiдземки (яких, до речi, лякалася ще з дитинства, бо одного разу таки не змогла втримати iх своiми слабкими рученятами, й вони добряче ii стукнули), вона вийшла нарештi на свiже повiтря, звернула праворуч i, занурившись у метушню великого мiста, почала повiльно пiднiматися вгору.

Їi шлях пролягав через мальовничий парк, в якому щовесни розквiтали рiзнобарвнi тюльпани дивовижноi краси. Ця мiсцина стала iй рiдною ще з тих далеких часiв, коли дбайливi батькiвськi руки штовхали поперед себе червону коляску, з якоi на зовнiшнiй свiт визирало голубооке вередливе немовля.

Саме на цих торованих дорiжках парку Олеся зробила своi першi несмiливi кроки, i першi ii фотознiмки були зробленi у мiсцевому ателье, що ховалося у затiнку крислатих кленiв та дубiв, недалеко вiд ятки з морозивом i газованою водою. І перше побачення, i важкi зiтхання, i нiжнi слова, несмiливi зiзнання… І першi розчарування… І роки навчання в унiверситетi, п’ять рокiв вгору та вниз, туди-сюди. Усе, усе вiдбувалося тут. Та це було так давно…

Олеся пiдiймалася звивистими алеями осiннього парку, де-не-де всiяними золотавим листям, у пiднесеному настроi, з високо пiднятою головою та привiтною усмiшкою на обличчi. Поодинокi перехожi, особливо чоловiки, з цiкавiстю озиралися на незнайомку, вродливу, мiнiатюрну, з каскадом блискучого темно-каштанового волосся середньоi довжини. Навiть безтурботнi студенти, що знехотя волочилися на своi заняття, не могли збагнути тiеi невимовноi радостi, яку помiчали в очах дорослоi жiнки.

А вона впевнено крокувала до своеi мети, не звертаючи нi на кого уваги, майже летiла (такою легкою була ii хода), i якби iй не було трохи за тридцять, можливо, грайливо застрибала б на однiй нозi. Довгi поли розстебнутого чорного плаща бились об стрункi нiжки, взутi у темнi замшевi черевички. Класичний ансамбль iз бiлоi блузки та чорноi спiдницi не лише пiдкреслював доглянуту фiгуру, а й свiдчив про врiвноваженiсть характеру жiнки та серйозне ставлення до життя.

У чому ж крилося джерело Олесиного натхнення? Усе було банально i просто – ii взяли на роботу! Ну, майже взяли. Позаду залишилося листування по Інтернету з потенцiйним роботодавцем, перемовини та заочне знайомство по телефону. Нарештi Олесi запропонували прийти на спiвбесiду до офiсу компанii, натомiсть приемний та водночас дiловий жiночiй голос запевнив, що це лише формальнiсть, оскiльки ii кандидатура вже затверджена керiвництвом.

Перемога! Ось вона – довгоочiкувана, вистраждана, омрiяна перемога! Досить вже рокiв поневiрянь, пошукiв, блукань iнтернет-сторiнками та газетними шпальтами у пошуку вакансiй, безцiльних дiлових дзвiнкiв, порожнiх розмов, даремних обiцянок.

Нова посада обiцяла «роботу у молодому та дружньому колективi, затишний офiс у дiловому центрi, наявнiсть власного робочого мiсця з вiдповiдним iнструментарiем (Олеся не мала сумнiвiв, що мався на увазi комп’ютер), а також чай, каву, тiстечка за бажанням».

Мiсце розташування офiсу, заявлене в опублiко