Якщо полюбиш прокляття

Свiтлана Горбань

Наталя Лапiна

Любовь и волшебство #1

“Якщо полюбиш прокляття” – це прекрасна знахiдка для всiх, хто любить фантастику. Розпочавшись як традицiйне фентезi, iсторiя пристрастi красунi Огнеслави та чародiя Вельфа, яка переносить iх iз казкового свiту в нашу сучаснiсть, поступово поглиблюеться до вiчних проблем етичного вибору. Зловiсний свiт, де небезпечними е i густi тумани, i пристраснi обiйми, несподiваним чином змiнюеться, руйнуючи нашi уявлення про усталений жанр меча й чаклунства. Це iсторiя мiстичного незбагненного кохання, у якiй переплiтаються земне та вiчне, побутове й пiднесене. Дзвiн мечiв змiнюеться грохотом метро, та чи вдасться закоханим зустрiтися знову? Роман з динамiчним сюжетом й прозорою легкiстю розповiдi, вишуканим лiризмом та психологiзмом у кращих традицiях жанру.

Свiтлана Горбань, Наталя Лапiна

Якщо полюбиш прокляття

(Срiбнi прикраси на чорному тлi)

Чому так сталося, що ми призвичаiлись бачити лише тiньову сторону свiту?

    Клара Гудзик

…Вiн вiв дивовижну гру з величезною кiлькiстю неймовiрностей, щоб ми нiчим не ризикували, йдучи за Ним далi, до кiнця.

    П’ер Тейяр де Шарден

1

Замок палав.

Струменiли з вiкон-бiйниць вузькi смуги червоного вогню, дахи шпурляли у вечiрне небо снопи iскор, трiскалось розпечене камiння. У довгастi трiщини стiн лавою сунули бiлявi воiни в оздоблених мiдяною лускою панцерах i шоломах. Посiчений мечами нечисленний гурт захисникiв замку даремно чинив опiр: пронизанi стрiлами, настромленi на довгi важкi списи оборонцi падали один за одним. Вiдбивалися мовчки, з вiдчуженими, майже байдужими обличчями. Попереду верещали, бряжчали зброею шереги ворогiв, а позад них височiла уцiлiла найбiльша й наймiцнiша вежа фортецi.

За ii кам’яними мурами у напiвмороцi великого овального примiщення чаклувала над палаючим жертовником вродлива чорнява жiнка в темнiй сукнi з коштовними низками сяючих прикрас, що оперiзували ii стан. Швидко шепотiла заклинання, схрещувала й розводила руки над лимонно-жовтим полум’ям. Вiд жару дiаманти на браслетах стiкали долi важкими краплинами, випаровувалися росою, а руки не вiдчували дотикiв вогню – змiiлися, сплiтались та роз’еднувалися – нiжнi, бiлi, з довгими тонкими пальцями та блискучими нiгтиками.

У жовтому вогнi кипiла, пiнилася бурштинова краплина, розбухала, насичувалася таемною силою, дедалi бiльшала – була уже з горiшок – набувала форми кульки, оберталася, пiдкоряючись рухам досвiдчених рук чарiвницi.

І нiколи не спромоглися б воiни напiвдикого степовика Стратомира вдертися до ii замку, якби не привiв iх сюди темноволосий чоловiк з хижим профiлем шулiки, маг i чародiй. Його невиразний обрис зловiсно бовванiв на узвишшi перед фортецею – у чорному вбраннi на вороному конi, на тлi розпеченого пурпуру: позад нього палахкотiла вечiрня заграва, а попереду сичали кривавi язики пожарища. Вiтер розметав пасма довгого волосся, обличчя геть не було видно, стирчав лише великий горбуватий нiс.

– Кiло! – мовив коротко i рухом голови пiдкликав хлопця з невеликого гурту, що покiрно стояв за горбочком. Убранi в чорне, цi люди скидалися на зграю воронiв, якi звiддалiк спокiйно стежили за ходом битви.

Кiла зiскочив з коня й прудко збiг на пагорб.

– Пiд’iдь-но до Стратомира й скажи, щоб перестав рубати всiх пiдряд. Тих, що залишилися, легко можна взяти живими, – мовив чаклун, спостерiгаючи за густими клубами диму над фортецею. – Зрозумiв?

– Авжеж.

– Вiзьми смолоскип.

Кiла крутнувся на мiсцi й прожогом побiг униз, глухо тупочучи ногами.

У цей час за товстими мурами замку, в глибинi круглоi вежi востанне спалахнуло яскраве жовте полум’я на жертовнику – i враз згасло, лише червонi жаринки спроквола зблискували в темрявi.

Чорнява красуня пiдхопила ще гарячу бурштинову краплину й закрiпила на срiбному ланцюжку. Важко, стомлено зiтхнула й швидко попрямувала спадистими схiдцями до великоi нижньоi зали, освiтленоi кiлькома смолоскипами та червоними вiдблисками пожежi. Тут ii чекали схожi на неi хлопчик рокiв шести i зовсiм маленька