Морошка для Оксани

Анатолiй Сергiенко

Первая любовь #1

Перша любов приходить у 13—14 рокiв, але трапляеться й пiзнiше… А бувае, що людина взагалi не спроможна на високе почуття i не знае, що таке справжне кохання. Герой твору Юрко Титаренко, новоспечений iнженер з бурiння нафтових i газових свердловин, iде працювати на Крайню Пiвнiч услiд своеi долi – дiвчини Оксани. Адже Оксана, в яку безнадiйно закоханий хлопець, дружина товариша, з яким той п’ять рокiв прожив у однiй кiмнатi студентського гуртожитку. Як складуться стосунки з коханою та чи знайде Юрко стежку до ii серця?

Анатолiй Сергiенко

Морошка для Оксани

Повiсть про любов

1

Вiтер-свiжак з Татарськоi протоки ще зранку розiгнав легенькi вогнистi хмари i, чи не вперше за довгi липневi днi, виглянуло довгождане сонце.

Взувши кирзовi чоботи замiсть «болотникiв», якi за мiсяць дощiв устигли добряче набриднути, я крокував на нову бурову, куди мала переiхати бригада. Йшов навпростець, через болотисту низину, тримаючись ледь помiтноi стежки, старанно обходячи блюдця прозорих, жовтуватих вiд торфу калюж. Пружинив пiд ногами мох-ягель, бурштинова, вже дозрiла морошка з краплинами роси iскрилась на вранiшньому сонцi. Я дивився на нiжнi ягоди схожi на велику малину, що росла в батьковому садку i дивувався. Коли морошка встигла достигнути? Зовсiм недавно низина була вкрита килимом бiлих квiтiв. Минув мiсяць, не бiльше, i морошка дозрiла. Як швидко бiжить час! Коли я вперше спробував цих дивних ягiд? Три роки тому, в гуртожитку, а здаеться, це було вчора, так чiтко все пам’ятаю. Оксана подала тарiлку. Я вкинув у рот кiлька ягiд. Вiдчув iхнiй кисло-солодкий смак, приемну свiжiсть, i радiсне передчуття чогось незвичайного охопило мене. Ще тодi дав собi слово назбирати цих дивних ягiд Оксанi. Обiцянку свою так i не виконав. Три роки промайнуло, а скiльки подiй сталося!..

Схилом узгiрка збiгали донизу приземкуватi, скрученi вiтром модрини, далi сiрiв рiденький лiсок карликових берiзок, за яким бовванiла бурова вишка.

Ось i вона, бурова. Стоiть мовчазна, тягнеться в небо, немов космiчний корабель на стартi, чекае свого часу.

Готуються до переiзду вишкомонтажники. Оранжевий бульдозер «Камацу» («японець», як його всi називають), виблискуючи полiрованим ножем, копае котлован для стокiв. А виконроб монтажникiв Бондаренко нерухомо стоiть на мiстках, дивиться на вишку.

– Що, Васильовичу, милуешся своiм творiнням? – тиснучи руку Бондаренковi, запитав я.

– Яке до бiса творiння?! – сердито буркнув виконроб. – Хiба за тиждень щось путне змонтуеш? Насядуть зверху – пискнути не встигнеш! А ти кажеш – «творiння».

У Бондаренка перед приiздом комiсii завжди псувався настрiй. Сьогоднi вiн здае бурову, тому нервуе, хвилюеться.

– Котлован, бачу, не готовий, рибiнспекцiя не пiдпише.

– «Японцю» на двi години роботи… Пiдпише, кiнець мiсяця, – невпевнено каже вiн, чухаючи потилицю, i несподiвано махае на мене руками: – Ти йди, йди, майстре, не чiпляйся. Нiчого душу гризти, без тебе начальникiв вистачае. Краще походи по буровiй, помацай усе як слiд, тобi тут працювати.

Тепер про роботу Бондаренковi нагадувати не варто вирiшив я i рушив до агрегатного вiдсiку, де дизелiсти чаклували бiля моторiв, а слюсар бригади, Іван Семенович Диба, порався пiд щитом лебiдки.

– Семеновичу! – гукнув я слюсаря.

– Агов, – долинув звiдкись iзнизу, наче з дiжки, басовитий голос. Зарипiли чоботи, дзенькнули бiля мене ключi, i з-пiд щита вилiз Диба.

– Як справи?

– Думаю – на три з мiнусом. Змонтовано на перший погляд бiльш-менш… От тiльки на вишку не лазив. Дизелi треба пускати – в дii перевiрити. Бо в нас як роблять: зовнi добре, а пустиш мотори – почне розсипатися. Щит он поставили, а не закрiпили.

– Гаразд, закрiплюйте. Вишку я сам перевiрю.

– Ясно, – сказав Диба i знову полiз пiд лебiдку. Перевiряти пiсля слюсаря не було потреби. Бурову Іван Семенович знав, як власнi п’ять пальцiв, слюсарем працював чотирнадцятий рiк i, якби щось серйозне виявив – одразу зчинив би гвалт. Отож я вирiшив спочатку оглянути вишку, а вже потiм наземне обладнанн