Чужа кров

Гарфанг

Любовь и волшебство #1

Мов удар блискавки, так часом приходить кохання – i не перепона йому те, що вона вже мае сiм’ю, а вiн – з тих, чие iм’я уголос не вимовляють… І падае на порiг разок намиста синього. Приходить чоловiк, бо чекае на нього жiнка. І кому дано судити, що мае право бути на цьому свiтi, а що – не мае? Вiд «вогняного змiя» народила сина Горпина. Та не солодко доведеться на цьому свiтi хлопцевi, адже вiн – чужа кров. І все – й любити, й ненавидiти умiе тiльки понад мiру…

Гарфанг

Чужа кров

Частина перша

Як добре, коли яблунi розквiтають! Аромат у них не такий сильний, як у вишень, але куди п’янкiший. Мов медом повiтря просякнуте, i хороше так дихаеться ним!

Сядеш так, озирнешся довкола – i нiби тiльки i е на свiтi цi дерева в бiло-рожевих квiтах, трава зелена й теплий вiтер, що так i заколисуе, i вiдносить думки кудись далеко…

Зелена стiна верболозу, що слугував замiсть паркана навколо маленького обiйстя, вже розпустилася достатньо, аби приховати ii вiд невсипущого ока сусiдки – баби Райки. І слава Богу! Не бачить – то i не буде знову гудiти чоловiковi, що «твоя Горпина годинами витрiщаеться на що-небудь, або гав ловить, а дiла робити не хоче…» Та ну його, те дiло! Хiба усе переробиш? З досвiтку до смеркання товчешся, свiту бiлого не бачиш, а того дiла менше не робиться… Та й допомоги нема нiякоi, все на ii руки. Чоловiк хiба в полi працюе, а так – усе бiльш у пана наймаеться на всеньке лiто, а то й зимою коли… Добре хоч доньки обидвi вже не в колисцi – однiй шiсть рокiв, другiй чотири скоро. Малеча, звичайно, але вже не так страшно хоч одних у хатi лишити – старша за меншою пригляне.

– Мамо! Оленка б’еться! – долинув крик з-поза хати.

Посидиш тут…

Побiгла, розборонила, на обох нагримала. Повтирала фартухом носи; малi поторохтiли далi, тiльки смуга за ними. Дiти… Тiльки i iхнього, поки ще не попiдростали…

Вечорiе.

Треба далi йти щось робити…

І лише коли зорi повiдкривали очi i без цiкавостi стали роздивлятися землю, Горпина знайшла час вийти i сiсти пiд хатою.

Тиша тепер…

Нiч уже, спить малеча. А чоловiка не буде аж до п’ятницi.

Чи сумно iй однiй? Та нема вдень коли сумувати, а вночi… Хiба вийде вона отак, посидить, на зорi подивиться, коли чоловiк вдома? Однiй теж непогано. Спокiйно. Нiхто не кпинить тебе, не дорiкае, нiкому догоджати не треба…

А нiч така ясна, мiсячна, що хоч до ранку сиди.

Замрiявшись, жiнка геть не рахувала часу. Та i навiщо його рахувати? Веснянi ночi короткi, скоро й сонце встане, а тодi – знову день i все спочатку. Коли ще можна вiдчути себе майже вiльною? І в дiвоцтвi рiдко коли вдавалося вивiльнятися з-пiд пильного материного ока, а коли замiж вийшла – то й мови немае. Степан на десять рокiв вiд неi старший, i серйозний чоловiк. Порядок любить, i щоб все, як у людей. І бита була не раз, за те, що «погана господиня»… Хоча чим же вона за iнших гiрша? І коровi, й поросятам дае раду, i городина родить, i дiти ситi й здоровi, хвала боговi… Та все одно – не догодиш. І що тут сказати…

Але думки ii вже вiдiрвалися вiд звичного свого кола щоденних турбот i злiтали високо – високо, аж туди, де дивилися на землю янгольськi очi – небеснi зiрки. І так хороше було на серцi, i так чомусь тужно…

Аж раптом якийсь рiзкий звук вирвав ii iз задуми: бемкнуло кiлька разiв голосно, нiби десь дзвiн ударив. Аж пiдхопилася; але якi ж дзвони уночi?

А тут ще й з боку лiсу крик долинув – та страшний такий! Чи звiриний, чи людський. А лiс недалеко – ще двi хати, та й лiс, хатина iхня на самiй околицi…

Не на жарт перелякавшись, Горпина похапцем перехрестилася й кинулася до хати.

Прошепотiла молитву перед iконою i сховалася на печi пiд рядниною, все ж сторожко прислухаючись до звукiв знадвору.

Проте бiльше нiчого дивного не вчувалося.

Заспокоiвшись, жiнка невдовзi заснула.

Ранок зустрiв ii рясною росою. Геть вимокнеш, поти притягнеш з того лiсу рядно кропиви! Проте йти треба: поросятам маленьким кропива потрiбна, щоб росли добре. А вчора так i не сходила. То ж треба йти хутко, поки дiти не прокинулися.

Узяла рядно та й пiшла собi.

Знайома галявинка, поблизу якоi зазв