Звiр

Наталiя Хаммоуда

Семен Калита помирае. На старiсть залишившись без рук i нiг, вiн зробився повнiстю залежним вiд дружини та дiтей. Помирае чоловiк в страшних муках, бо, як сам каже, ”зогнив заживо”. Люблячi дiти роблять усе можливе, щоб полегшити батьковi страждання. Але чи був Семен таким, яким знае його родина? Чи прожив вiн свое життя дiйсно по-людськи? А може, iснуе iнша правда? Може, сьогоднiшне калiцтво – то розплата за чиiсь тяжкi муки? Можливо, е хтось, хто знав Семена iншим – жорстоким, ненаситним людською кров’ю звiром, але й до сьогоднiшнього дня не наважився розповiсти правди?

Наталiя Хаммоуда

Звiр

Повiсть основана на реальних подiях

Вступ

У невеличкiй кiмнатi, найменшiй iз восьми iснуючих у просторому двоповерховому будинку, помирав Семен Калита. Навiть не так. Помирало те, що залишилось вiд Семена: обрубок його колись кремезного тiла, бо руки й ноги ампутували вже з десять рокiв тому.

Щодня, який вiдводивБог Семеновi, чоловiк просив тiльки про смерть. Не мiг знести важкого тягарю залежностi вiд рiдних, яким був скований всi цi довгi роки, бо чужих до себе й близько не пiдпускав. «Яке то жити, щоб навiть себе самого не обiйти?» – твердив весь час Семен.

Жiнка його обмивала, перевдягала, судно за ним виносила. «Хiба ж то приемно щодня смороди нюхати?» – дивлячись на жiнку плакав Семен. Але Юстина зносила все терпеливо. Тепер прийшов ii час вiддячити Семеновi за добро, бо цiлiсiньке життя качалася, як сир в маслi, коло дбайливого чоловiка.

Любовi мiж ними не було з самоi молодостi, тому Юстина нiколи не звертала уваги на чоловiковi зради, хоча чутки про Семенову невiрнiсть до неi долiтали досить часто. Свiт, як кажуть, не без добрих людей – що не вчують, самi видумають, а новина буде. Проте, Юстина такими дурницями не переймалась, з чоловiком пустих сварок не зачиняла, бо на сто вiдсоткiв була впевнена, що Семен ii нiколи не покине.

Існуе такий вислiв: «За кожним успiшним чоловiком стоiть сильна жiнка». Юстина була саме такою: сильною, власною, впертою i принциповою, якою й належить бути жiнцi начальника. Завжди «жила iнтересами чоловiка» заради своiх власних, а також дiтьми, бо вони були змiстом ii життя, i запорукою ii добробуту.

Дiтей у Семена четверо. По крайнiй мiрi тих, якi писалися Калита, а по батьковi були Семеновичами та Семенiвнами.

Дiти дуже любили батька. Чому б i не любити? Семен нiколи нiчого не жалкував для своiх дiтей. Задовiльняв усi iхнi бажання i потреби, не замислюючись про вартiсть. Нiчого, чого б дiтям не заманулось, i що б не було пiд силу Семеновi, не iснувало. Тому на старiсть дiти також вiддячували батьковi за щасливе дитинство. Всiма силами старались не обдiлити його увагою. Завжди хтось з них днював та ночував поруч iз Семеном, бо Юстинi було самiй не здужати. Скiльки разiв сини просили батька, щоб дав згоду на професiйну доглядальницю, але той i слухати не хотiв. Семеновi хоч i ампутували руки й ноги, та тiло все одно було дуже важким, бо колись у тому тiлi було аж пiвтора центнера ваги.

Кожен iз дiтей чергував бiля батька по тижневi, бо жили усi в рiзних мiстах. Доiжджати щодня до села було за дуже далеко. У кожного робота, сiм’я. Немае змоги усiм разом сидiти в селi й «очiкувати» татовоi смертi, не знаючи, чи та смерть настане i коли.

Вже з десять рокiв, як люди пустили чутку, що Семен скоро помре – Семен жив. Жив усiм смертям на зло. Що Семеновi до смертi далеко знали й лiкарi. «Серце його на скiльки здорове, що мiг би жити ще втричi довше», – висловився лiкар пiсля обстеження.

Двое Семенових синiв також були лiкарями, тому забезпечували батькову життедiяльнiсть на певному рiвнi. У Семена окрiм старостi болячок нiяких не було. Гангрену, яка вiдiбрала у нього руки й ноги зупинили, а iншого недугуБог Семеновi не дав. Якби тiльки не старiсть, мiг би ще довго прожити. Але навiть при такому якiсному доглядi роки взяли свое.

Семенiв час настав. Калита його вiдчув. Вiдчув, що помирае його тiло, а разом iз тiлом помирав здоровий глузд. Семен так хотiв, i кiлька останнiх мiсяцiв щоденно моливБога, щоб дав йому «смерть при розумi». Господь почув Семеновi молитви, хо