Многii лiта. Благii лiта

Мирослав Дочинець

У книжцi виведено цiлiсну систему активного творчого довгожительства, базовану на унiкальному досвiдi конкретноi людини. Подано це у виглядi скарбiв житейського i духовного досвiду, якi залишив пiсля себе карпатський характерник Андрiй Ворон, якого вже називають новим Сократом, носiем нового вчення – фiлософii Серця. Здебiльшого це проникливi роздуми, побiжнi нотатки людини мислячоi, мудроi, з унiкальним хистом вiдчувати людей i природу у цiлiснiй свiтобудовi.

Мирослав Дочинець

Многii лiта. Благii лiта

Заповiти 104-рiчного Андрiя Ворона – як жити довго в здоров’i, щастi i радостi

Видання назване «Книгою року» за Всеукраiнським книжковим рейтингом

«Десятилiттями я живу в одному мiсцi. Роблю ту саму роботу. Веду бесiди з одними й тими ж людьми. Сiдаю за той же стiл у той же час i iм майже однакову iжу. Лягаю в один час в свое лiжко… Минають лiта, але нiщо не мiняеться – нi довкiлля, нi я. Бо не мiняеться моя душа. І це добре. Дивлюся на образи дiда, батька, на своiх онукiв i правнукiв – i здаеться, що я на цьому свiтi був завжди. І буду вiчно…»

    Андрiй Ворон

«Ворон – птах давнiй»

Свiт тiсний, i не тiльки в просторi, але й у часi.

Рокiв двадцять п’ять тому я, молодий журналiст, пiддавшись дачнiй лихоманцi, почав i собi мордувати клапоть ожинника на Поповiй горi пiд Мукачевом. Коли прийшов час робити прищепи, мене виручив знайомий iнженер Толя. Привiв у помiч свого дiда Андрiя, якому було за вiсiмдесят. Але я не встигав за ним, коли ми шукали по узлiссях саджанцi-дички i виноградну лозу рiпарi.

Ще бiльше мене вражала його вдача. Незбагненний глибинний спокiй струменiв з його уважно-дитинних очей. Говорив вiн мало, коротко, але в розкiшнiй сивiй бородi завжди ховалася лагiдна усмiшка. Якось у спекотний полудень вiн пiдвiв голову i сказав: «Гроза буде». – «Звiдки ви знаете?» – здивувався я. – «З Латорицi рибою тягне». Я нiчого не вiдчував, ще б пак – до Латорицi було щонайменше три кiлометри. А за годину Мукачево накрила обвальна травнева злива.

Вечорами, втомленi роботою i спекою, ми сидiли пiд крислатим горiхом i старий розповiдав менi дивовижнi речi про тайгу, уссурiйськi лiси, про калмицькi степи, про рiку Печору i гори Алтаю, про буйнi i паркi заплави Колхiди, про сонячну Грецiю. Де вiн тiльки не бував…

Зi скупих слiв дiда i коментарiв Толi було очевидно, що доля добре пошарпала чоловiка. Навчався в гiмназii, боронив Карпатську Украiну, роками переховувався в пущi Карпат, вивчав травництво в Румунii, жив у вiдрубному лiсовому монастирi, вiдбував каторгу на Колимi. Поневiрявся свiтом, брав участь у рiзних експедицiях, чого тiльки не навчився. Згодом повернувся в рiдне Закарпаття, поселився в родичiв у старiй хижi. Жив iз саду-городу, майстрував по селах, уздоровлював людей.

Андрiй Ворон зiзнався тодi, що любить читати. Декiлька разiв навiдувався в редакцiю, приносячи гостинцi – горобинову настоянку, сушеницi, пляшечку олii з горiха, березовий квас. Пригадалося, як прибиральниця запитала його: «У вас таке свiже лице. Скiльки вам рокiв?» – «Ворон – птах давнiй», – вiджартувався старий.

Вiн був прихильний до мене, ми багато мандрували околицями Мукачева. Усе, що вiн розповiдав, я занотовував до товстого зошита, ще не знаючи, як цим розпоряджуся згодом.

Потiм Толя одружився на Львiвщинi i забрав дiда до себе. Жили в гiрському селi. Бiльше про них я нiчого не чув.

… І от якось зустрiчаю на ринку лисуватого комерсанта, в якому впiзнаю Толю. Обiйми, спогади. І серед iншого я дiзнаюся, що на 104-му роцi життя помер дiд Андрiй. Укрiпляв пiсля паводка погрiб i застудив легенi. Це й пiдiрвало його сили. Залишилася пiсля нього валiза списаних аркушикiв. «Я привезу iх тобi. Ти чоловiк книжний. Може, знайдеш щось цiкаве», – пообiцяв Толя.

Так i сталося. Через два тижнi я занурився у химерне мереживо хiмiчного олiвця. Записи спостережень за природою, враження вiд побаченого i почутого, приповiдки, молитви, нехитрi вiршики i найцiннiше – маленькi секрети-поради – як жити на цьому свiтi в здоров’i, радостi i мудростi. Жити щасливо.

Звiсно, його нотатки не готувалися до друку