Квiти терену

Ірина Жадан

Ця книга про любов. Про незбагненне буття, котре i наприкiнцi життевого шляху залишаеться для людини таким же загадковим, як i на початку. Нiякi системи, постулати та принципи не допоможуть зрозумiти, навiщо оце все – бiль, плач, втрати, посмiшка крiзь сльози та раптове недовге щастя. Нiяким розумним iдеям несила примирити людину з собою, з навколишнiм свiтом, зi смертю. Це може тiльки любов. Героi оповiдань збiрки – серед яких е навiть мiфiчнi iстоти – живi, дещо наiвнi та беззахиснi перед славнозвiсним «здоровим глуздом». Автор дивиться на них очима, сповненими любовi, яка е мовою серця. І саме вона спонукае автора писати.

Ірина Жадан

Квiти терену

Вовче око

І що ти не кажи, а десь-таки сидить у хатi-мазанцi ота стара, що пряде нитки нашоi долi. Спiвае стиха вона собi пiд нiс; блимае каганець, а за вiкнами вiе-повiвае хуртовина, вкриваючи вологою iмлою землю вiд краю до краю. І кому вже щось судилося, той долi своеi не промине.

Кажуть, була така лиха година, коли земля перестала родити i запанував великий голод. Люди вмирали, в’янули, наче трава. А живi мало чим вiдрiзнялися вiд мертвих – хiба що вiдчуттям жаху та болю.

Разом iз голодом до колись квiтучих краiв прийшла страшна хвороба. Цiлi села приспала смерть. Невеличке село, в якому ще жеврiло кволе життя, оточили жовнiри, щоб нiхто не вийшов та не винiс на плечах ту ненажерливу хворобу, яка покосила б i сусiднi села.

Край села жило молоде подружжя з малим дитям – хлопчиком, який тiльки пiвроку, як народився. Обличчя в нього було бiле, як молоко, чорнi бровки – наче намальованi, очi – як тернинки, а вуста – нiби польова квiточка. Годувала мати дитя, доки було, що самiй iсти. Батько дитини, поки були сили, ходив по хатах, щось лагодив, десь допомагав, а десь i на кладовище споряджав, бо люди зовсiм охляли, а жовнiри до села не заходили. Доки чоловiк приносив господинi попоiсти, молоко в неi ще було, але настав час, коли сам господар не мiг вже пiдвестися, лежав на лавi та плакав без слiз. Господиня, як весняний степ пiд суховiем, все марнiла, заколисувала дитя, та не могла заколисати, бо малий кричав так, що краялося материне серце на шматочки. Несила було iй дивитися, як помирае дитя, вдосвiта росою вмите, у чередi скупане, пiснями тихими, як серпанком, оповите.

Зима здавалася нескiнченною. Снiговi замети поховали усе навколо. Нiкому було робити стежки вiд хати до хати, не бiгли вранцi слiди до порожнього хлiву. Вночi вовки вiльно ходили по селу, заглядали до вiкон, спираючись дужими лапами на стiни, звiдусiль вили на мiсяць, наче озивалися по всьому свiтi до свого одноокого ватажка на небi. Мiсяць у такi ночi хижо дивився на землю жовто-золотим вовчим оком, бо могутнiй Орiон зi своiм срiбним мечем та диким собакою надто поспiшав кудись далеко та високо, надто далеко та надто високо, щоб допомогти тим, хто потерпав вiд вовчоi навали на землi. Люди були приреченi стати здобиччю незлiченного племенi вовкiв. Вовки не поспiшали. Вони чекали, як вмiе чекати смерть.

Поволi розтанув снiг, прийшла весна, але нi хвороба, нi голод не залишили село. Катерина зовсiм схудла, зблiдла. Усюди iй ввижалися вовки, якi дивляться на неi та на ii дитя. Чоловiк, стиха ворушачи запеклими вустами, казав, щоб вона благала жовнiрiв випустити ii з дитиною до сусiднього села, де жила ii мати. Не хотiла йти, плакала, вмовляла, щоб встав, але вiн лише дивився сумними очима та дихав важко. Катерина, в якоi голова вже паморочилась та в очах раз у раз ставало темно, поволi сповила дитя i, хитаючись, вийшла за порiг.

Стежка за село, здавалося, кружляла та вигиналася, наче чорна змiя. Поволi вийшла Катря до занедбаного поля. Сiла на траву, глянула на дитя, що спало. Скрикнула, бо здалося iй, що малий не дихае. Та нi, закричав i вiн. На крик де й узявся жовнiр, став голосно лаятись, примушував Катрю повернутись до мертвого села. Благала, кричала, вмовляла, та дарма. Притисла дитя до грудей i побiгла, як могла, навпростець полем. Та швидко наздогнали ii. Побачила сталевий блиск багнетiв. Злякана, поточилася i, хитаючись, пове