Вiчник

Мирослав Дочинець

Це – сповiдь великоi душi, документ мудрого серця. Це не просто опис винятковоi долi незвичайноi людини. Це – подарунок долi для того, хто запитуе себе: «Хто я, звiдки я, для чого я? І куди я йду?» Це письмо допоможе вiднайти себе й укрiпить у великому Переходi з нiчого у щось.

Мирослав Дочинець

Вiчник

Сповiдь на перевалi духу

Ми приходимо в свiт,

Стиснувши руки в кулак,

Нiби хочемо сказати – все мое!

Ми покидаемо свiт з вiдкритими долонями —

Нiчого я не взяв,

Нiчого менi не потрiбно!

Весь я ваш, боги!

    Гiмн Сократа

Свiт ловив мене, але не впiймав.

    Григорiй Сковорода

Я – подих у Божому небi. Я – лист у Божому лiсi.

    Халiл Жибран

Зачин

Якби я так годен, як не годен, я б написав вербовим прутиком свою книгу на плесi води i втiшно спостерiг би, як птахи з високости зчитують ii i як слова, спiткнувшись об камiння рiки, пiдносяться в небо, а вiдтак спадають на землю мiсячною росою. Бо слово написане не вичахае, не обертаеться в земний тлiн, як тi, що виводять його. Слово, зачате пером i заплiднене мислю, несе свою службу довiку.

Якби я мав золоте стило хисту, я б радо мережив папiр. А так – пiднiмаю перо, змайстроване зi староi гуцульськоi дримби, яку пiд Говерлою подарував менi веселий ватаг, котрому я повернув зiр. Се перо я вигострив на гранiтнiй плитi, змочуючи в квасний потiк, – i зараз воно тьмаво блищить до мого ока i справно порипуе в такт моiй потузi. Неначе само шепче-зчитуе те, що виводить моею рукою. Ми розумiемося. Слово йде за пером, наче за плугом.

Наладив я й чорнило з терпкоi калини й бузини тим спiхом, як чинила мамка, готуючи менi школярську виправу. Коли поженити цi ягоди товкачиком у ялiвцевому горнятку, пуститься синька, що скрiпиться бродiнням i лягатиме на папiр винною барвою.

А папiр чекае мене давно. Ще як замолоду вандрував я полонинами i крем’янистим шкаллям, то в Арпадових загатах напав на бетоновий дикунок. Двi людськi костомахи там лежали i зброя, до якоi я не дiткнувся. А ранець доброго шкiряного шитва прибрав я собi. І в тому ранцi в провощенiй цератi був пак паперу. Аркушi кiстяноi бiлости холодили пальцi i на доторк пестилися, як молоде тiло, шовковою пористiстю. На зшитку прочитав я по-нiмецьки, що папiр справлено з рисовоi соломи. Сей папiр i зараз менi так клично пахне. І коли зашпортаеться пораз перо з утоми i я примкну на мент очi, увижаються менi хиткi рiсочки, що вигойдують десь на теплому вiтрi твердi, як перли, зернятка. І голова моя ще бiльше тяжiе з розмислу: яке я сипну зерно-слово на аркуш.

Наситився я за життя книгами, пересiяв через душу iх мудрiсть, залишивши собi на карбi хiба що дрiбку – як соли, котру береш iз собою в недалеку дорогу. Вiщi ряди слiв стоять перед очима, як рiднi лиця; i маю я що повiсти свiту, маю що видобути зi споду душi i мушу; i прошу на се благословення, сил i снаги, щоб написане мною не мертвим саваном лягло в гробiвець пам’яти, – а живою водою на людський хосен i спожиток.

«Нате!» – кажу я вам, тим, що йменували мене в своему невiр’i, в своiй боязкiй шанi – то Знахарем, то Знатником, то Вiдуном, то Босоркуном, то Характерником, то Вiчним Дiдом, то Тим, що живе в Чорнiй Хащi…

«Нате! – кажу я вам, – скарб моеi душi й тiла. Тут вiн увесь. Кладу вам його пiд ноги».

Хтось переступить, як непотребу. Хтось обачливо промине. Хтось посмiеться з висоти своеi школованости. А котрийсь i зачерпне з сього мисленного кадуба, i буде вiн йому непохибною радою на вiтрах судьби. Для нього й проваджу сю повiсть.

Цiлковий вiк свiй промовляв я до инших, тепер потолкую сам iз собою.

І от, поклавши на рiжечку аркуша калиновий хрестик, починаю свою дорогу берегом паперового листа. І слово йде за пером, наче за плугом.

З чого ж почати? Знаючi починають з початку. Але де вiн – початок? І що вiн – початок? Вiдаю одним: тiльки не з’ява з материнського лона. Бо се лише ступець у грiшний свiт. А народження – то поклик. Поклик, який ти почув i розпiзнав у хащi пустих голосiв.

Нiкому, солодкi моi, не дано пiзнати до кiнця Істину. Бо не мае вона с