Мереживо людських доль
Наталiя Хаммоуда
«Мереживо людських доль» – збiрка новел та оповiдань, основаних на реальних подiях. Починаючи iз першого твору, читач зауважить для себе всю суть людського буття й ментальностi, посмiеться там, де, здавалося б, повинен плакати. Але життя таким найчастiше i е – смiхом крiзь сльози. Далi йдуть декiлька новел iз цiлком драматичним змiстом, якi мають неочiкуванi розв’язки. Сльози i смiх, кохання i розлука, бiль i радiсть, життя i смерть – усе переплелося у збiрцi, наче мереживо.
Наталiя Хаммоуда
Мереживо людських доль
Живий живе гадае…
– Христос посеред нас, – промовила жiнка у чорнiй хустинi, вхопивши ложкою кiлька зерен пшеницi, i поки гостi вiдповiдали «е i буде» вийшла за дверi.
Тiльки що Параска поховала чоловiка. Прожили разом пiвстолiття. Як вже було – так було, але зла вона на нього вже не тримала. Простила йому все, коли на кришку труни кинула грудочку землi. Хай йому Бог все простить…
…– Василь лежев на катафельку[1 - Катафельок – катафалок, грiб.], як квiтка. Видiла-с, Ганько? Як живий, правда?
– Правда, Юстино. Шкода хлопа, – вiдповiла Ганна, запихаючи до рота великий шмат вареноi ковбаси. – Не хлоп був, а дуб, царство му небесне. Нема едноi баби в селi, жи би за Василем не заплакала.
– Ая-я, не кажи. Такi правда, – перехиливши склянку «Тархуну» i обтерши рукою рота вiдповiла Юстина.
Коло Юстини примостилась Іруська, Василева сусiдка i подружка Ганнина i Юстинина.
– Йой, дiвки, я сама таким сi сплакала за Василем. Добрий був хлоп, поредний, робiтний[2 - Робiтний – роботящий.]. Коли-м не попросила, нiгди[3 - Нiгди – нiколи.] ми не вiдмовив: косу наточит, сапу поклепае, цвека[4 - Цвек – цвях.] заб’е… – перечислювала жiнкам Іруська, – бо я баба сама, хлопа не маю…
– Був безвiдказний? – протягнула Юстина примруживши око.
– Що правда, то правда, – обiрвала Іруська, ледь стримуючи смiх, бо всi три знали про що йшла мова.
– Наливай, Петрiвна, – почулося в iншому кiнцi столу. – За такого хлопа грiх не вiпити.
Петрiвна, ще одна сусiдка, налила собi, i ще двом жiнкам, що сидiли поряд. Юстина i Ганна наповнили своi чарки.
– Ну, що… най му там буде царствiе небесне! – виголосила повна червонощока жiнка у чорнiй з квiтами хустинi. – Най му Бог не памнiтае того, що ми забути не годни!
– За Василе… гмммм, той-во, кажу, най му буде вiчна памнiть. – Жiнки потягнулись одна до iншоi стаканами, але одразу ж опам’ятавшись, що за покiйних не «цокаються», розняли iх i швидко перехилили до дна.
– Ото файний похорон му Параска зробила. Ади, на столах чого лиш нема: кубаси трох видiв, i сири, i риби, i салати. А горiвки всякоi кiлько, i вино, i солодка вода… – продовжувала червонощока жiнка, закусивши оселедцем.
– А хлiб-хлiб ади всьой домашний! Мой-мой! Не похорон, а вiсiле, – донеслася розмова з-за iншого стола.
– Видко, жи му всьо забула, – штовхнула Юстина Іруська. – А ми не забудем. Де таке забути? Ото був хлоп! Ото був до бабiв справец. Нiкотра з нас не пошкодувала, жи попробувала того хрукту[5 - Хрукт – фрукт.].
– Хi-хi, – вiдповiла Іруська смiхом на слова Юстини. – Ну, вип’ем по другi за Василе, на му легко сi лежит. Най вiдпочине хоть на тiм свiтi, як на сiм спочинку не мав. Ади, як жив весело – так i вмер! Земле му пухом, а нам живе гадати. Наливай, Петрiвна, бо в тебе легка рука.
Чарки спорожнiли вдруге. І хоча за померлих бiльше двох разiв не п’ють, за Василя пили. Грiх було не пити – бо «добрий був хлоп» i «такий файний похорон».
За чоловiчим столом помалу почали голоснiшати розмови. Хтось згадав Василеву молодiсть, хтось роботу в колгоспi i заслуги покiйного перед державою. Розмова плавно переходила з минулого в теперiшнiй час…
…– То траба було так вдати: вмерти на бабi в сiмдесеть рокiв, – щоб почули усi виголосив уже добре нетверезий сусiд Гриць. – А вона хоть на похорон прийшла?
– Тихо! Вона яким лицем прийде? Що вже нинька му згадувати? – штовхнув Гриця товариш по лавi. – Пий i закусуй, бо вже пiзненько, а ми ще тверезi.
– Я не згадую, я й сам би так хтiв… – потер чуба Гриць i опустив очi, – Моя Сенька вже зо двацiть рокiв як окремо ночуе…
– Вуйку Василю