Хмари

Іван Нечуй-Левицький

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Хмари» Івана Нечуя-Левицького – роман, у якому зображено село напередоднi скасування панщини***. У творi постае образ людини нового часу – украiнського просвiтянина Радюка, який вважае, що единий порятунок народу – у навчаннi. Твiр е одним з найвiдомiших зразкiв великоi прози автора, серед яких також «Кайдашева сiм’я», «Микола Джеря» тощо.

Іван Нечуй-Левицький

ХМАРИ

І

Одного лiтнього гарячого дня, в мiсяцi липцi 183… року, з города Тули вийшла купка хлопцiв, убраних по-дорожньому. На молодих паничах були сiртуки з темноi парусини з чорними роговими гудзиками, суконнi широкi й круглi картузи. Кожний мав за плечима торбу з одежею, книжками й харчами; кожний держав у руцi палицю. Паничi були високi на зрiст, кремезнi, широкоплечi й русявi, iх рум'янi, повнi щоки були здоровi якось по-сiльськи; жилавими руками, кремезними плечима й шиями вони скидались на великоруських робiтникiв або крамарiв-коробейникiв. Мiж ними один був вищий од усiх цiлою головою: то був iх поводатар, Степан Воздвиженський. Це були тульськi семiнаристи. Вони йшли до Киева. Деякi були посланi на скарбовi грошi в Киiвську духовну академiю, деякi були простi семiнаристи, що, скiнчивши курс, йшли до Киева на прощу.

Широкий i вольний був iм шлях на Украiну. Лiтня спека застелила його на долоню курявою. Сонце пекло з гарячого неба. Курява посiла на семiнаристiв, облiпила iм лиця так, що вони не впiзнавали один одного. Пiт котився з iх потьоками i, помочивши чорну куряву, пописав iх лиця довгими смужками.

Кандидатам до академii були виданi скарбовi грошi на поштовi конi до самого Киева. Одначе вони не поiхали за тi грошi, а пiшли пiшки i грошi постановили пропити дорогою, ще й товаришiв-богомольцiв напоiти. Стаючи коло корчом на спочинок, вони гуляли й пили й товаришiв поiли. Останнi поштовi грошi вони пропили в Броварах, недалечке од Киева, хрестячись i молячись до синiх святих киiвських гiр, на котрих бiлiли церкви й дзвiницi, блищали проти сонця золотi хрести й банi церков. Хоч далека, зате ж весела була iм дорога до Киева! Забачивши святий Киiв, вони зареклися бiльше пити, щоб вступити по-християнськiй до святого мiста.

З чорного чернiгiвського бору вони вийшли на низький берег Днiпра. Перед ними за Днiпром з'явилась чарiвнича, невимовне чудова панорама Киева. На високих горах скрiзь стояли церкви, дзвiницi, неначе свiчi палали проти ясного сонця золотими верхами. Саме проти iх стояла лавра, обведена бiлими високими мурованими стiнами та будинками, й лиснiла золотими верхами й хрестами, наче букет золотих квiток. Коло лаври ховались у долинах мiж горами пещери з своiми церквами, мiж хмарами садкiв та винограду. А там далi, на пiвнiч, на високому шпилi стояла церква св. Андрея, вирiзуючись всiма лiнiями на синьому небi: коло неi Михайлiвське, Софiя, Десятинна… Подiл, вганяючись рогом в Днiпро, неначе плавав на синiй, прозорiй водi з своiми церквами й будинками. Всi гори були нiби зумисне заквiтчанi зеленими садками й букетами золотоверхих церков, iх заквiтчала давня невмираюча украiнська iсторiя, неначе рукою якогось великого артиста…

Стоять киiвськi гори непорушне, заглядають в синiй Днiпро, як i споконвiку, несуть на собi пам'ятку про минувшiсть для того, хто схоче ii розумiть, i ждуть не дiждуться, поки знов вернеться до iх слава старого великого Киева, поки знов заквiтчають iх потомки давнiх батькiв свiжими квiтками iсторii…

Тульськi семiнаристи стрiли велику силу прочан, що йшли з далекого краю до Киева. Всi богомольцi, побачивши Киiв, попадали навколiшки, хрестились, молились i били поклони.

Тульськi семiнаристи пiшли прямо на гору до лаври. Умившись i трохи прибравшись, вони пiшли на поклiн до митрополита, свого земляка. Митрополит вийшов до них, i вони всi впали йому в ноги й поцiлували його в руку.

– З якоi губернii? Якого повiту? З якого села? – розпитував митрополит кожного. – Чи всi ви пiдете в академiю?

Молодi люди давали одповiдь. Дехто обзивався, що поступае в академiю, дехто просив у митрополита парафii на Украiнi.

–