Мiфи забутого космiчного пантеону

Данило Жирко

Страх – найдавнiша та найсильнiша низка людських почуттiв, а найбiльш давнiй та сильний страх – страх невiдомого. Саме з невiдомiстю зiштовхнеться сiм'я Скоропадських. Їм вiдкриеться найжахливiша таемниця Всесвiту, з якою декiлька тисячолiть назад зiткнувся Вавилон (i наслiдки були катастрофiчнi). Унаслiдок археологiчних розкопок у Вавилонi, до Киева перекочувало лиховiсне прокляття шумерських богiв. Тепер мiсцевий культ намагаеться звiльнити забуте столiттями створiння, яке очiкуе у далеких куточках Всесвiту, у Небуттi. Сiм'я Скоропадських зробить усе, щоб зупинити киiвських культистiв. Та чи в змозi вони протистояти стародавньому прокляттю богiв Давньоi Вавилонii? Чи все-таки Демон Небуття втамуе свiй огидний голод, поглинувши цiлий Всесвiт?

Данило Жирко

Мiфи забутого космiчного пантеону

Забутий бог

«Вiн з темних зiрок, незримий, вселяе огиду, спустився вiн на первозданну землю. Мандрував забутий бог мiж зiрок i поневiрявся по Землi. І поклонялися йому лише такi самi, як Вiн, позбавленi розуму та вiдчайдушнi, готовi до смертi, люди…»

I

У цьому кабiнетi завжди можна було дiзнатися щось цiкаве, нове; почути вже знайоме i повсякденне. У ньому не сидiло багато студентiв – це i приваблювало Андрiя, вiдмiнника iсторичного факультету. Лунав тiльки голос професора. Студенти мали змогу поринути у тi часи, коли козаки вiдвойовували незалежнiсть Гетьманськоi Украiни. Або потрапити у добу Реформацii, коли протестанти боролися за свою релiгiю. У цьому було щось особливе, уявне, романтичне… Але найбiльше Андрiй цiкавився археологiею: побувати на мiсцях, де колись вiдбувалася iсторiя – було для нього сенсом усього життя.

Історiя нiколи не була нудним предметом: ти постiйно уявляеш собi всi цi подii, битви, сцени з повсякденного стародавнього життя, уява вимальовуе дивовижнi декорацii з iсторичних фiльмiв. І все це не закiнчуеться впродовж усiеi лекцii. Про що можна було мрiяти ще?

Пролунав дзвоник i студенти почали вибiгати з кабiнету, штовхаючи один одного, наче там, за дверима, видавали стипендiю. Лише Андрiй залишився, уявляючи собi масштабну Битву пiд Жовтими Водами. Хлопець вже встиг уявити собi пишновусого, вдягненого у гетьманське вбрання, озброеного шаблею i мушкетом, Богдана Хмельницького. А за ним багатотисячне вiйсько козакiв.

Але фантазiям першокурсника завадив ректор Киiвського унiверситету, який, здавалося, нiзвiдки з'явився у кабiнетi або Андрiй не помiтив як той увiйшов.

– Доброго дня, Олександр Сергiйович! – викладач iсторii Украiни перевiв свiй, стомлений лекцiею, погляд на ректора.

– Я б не сказав, що день – добрий! – чолов'яга, iз зовнiшнiстю дiловоi людини, пiдiйшов ближче до викладача.

– Що ви маете на увазi? – професор протер своi новi окуляри.

– Позавчора зник професор археологii – Михайло Іванович, – вiдрiзав Олександр Сергiйович.

Андрiй не мiг повiрити словам ректора. Хлопець мав дiзнатися, що стало з його найулюбленiшим викладачем. Тож студент знову взявся пiдслуховувати розмову двох професорiв.

– Ми найняли детективiв, – далi розповiдав ректор.

– І що вони? Щось знайшли? – професора просто мучила цiкавiсть i це було видно по його обличчю.

– Знайшли лише його записник i на ньому припинилися знахiдки. Тексти щоденника нiкому не були зрозумiлi. Лiнгвiсти трудилися над рукописом i визначили, що мова, якою написанi цi тексти, дуже стародавня i невiдома людству – щось мiж санскритом та шумерським дiалектом, – Олександр Сергiйович дiстав невеличку книжечку у шкiрянiй палiтурцi i поклав на стiл.

– Михайло Іванович працював останнiм часом над якоюсь справою i навiть менi не казав про своi дослiдження. Останнiй тиждень вiн був сам не свiй: вiдлюдькуватий, щось постiйно бурмотав собi пiд нiс i нiхто не розумiв що саме, наче одне суцiльне замовляння, – професор почав згадувати останнiй тиждень, коли Михайло Іванович почав сходити з розуму.

– Не знаю, що у нього було за дослiдження, але тут замiшаний улюблений студент професора – Андрiй Скоропадський, – ректор повернув голову назад i поглядом потрапив точно у хлопця, наче вiн знав, що там хтось сидить.