Вiдлуння любовi: жiнки

Колектив авторiв

Збiрник «Вiдлуння любовi: жiнки» мiстить твори 20 авторок не тiльки з Украiни, а й ближнього та дальнього зарубiжжя. І всi вони – про кохання. Чому свiй вибiр ми зупинили саме на цiй темi? Вiдповiдь проста: нас охопило бажання привнести в життя крапельку щастя, якого зараз так мало в нашому свiтi i яке стало практично дефiцитом. Щоб зрозумiти суть життя, варто подорожувати текстами авторок збiрника, а потiм, виринувши звiдти, вдихнути на повнi груди повiтря свободи i справжнiх почуттiв i – головне – сповнене справжнiм Коханням. Крiм того, ця книжка бере участь в благочиннiй акцii: за ii допомоги ми збираемо грошi для наших солдат, якi зараз виборюють украiнську незалежнiсть на сходi Украiни в зонi АТО.

Вiдлуння любовi: жiнки

Збiрник оповiдань про кохання

Укладач – Елiна Заржицька

Анна Багряна

Колiя

Їхне кохання вiд самого початку було пiсним. Наче грибна юшка. Або кавалок черствого житнього буханця. Вранцi вкривалося плiснявою туманiв, увечерi сонно котилося за гори. Мали едину розвагу – дощ. Коли сильно гримiло i води стрiмголов мчалися у долину шумними потоками, десь там унизу стаючи однiею плоттю iз Чорним Черемошом, тодi щось iм нiби змiнювалося – у невидимих внутрiшнiх годинниках, невiдлагоджених складних механiзмах тiл i душ. Вiдкривалася нова прiрва, аби могли стрибнути туди, наперед зав’язавши очi смужкою вологого лляного полотна. Сидiли разом на призьбi, пiд дахом. Вiн витесував дошки на грiб для свого минулого – мрiяв позбутися непотрiбних речей i думок. Був удвiчi старшим вiд неi. Вона гаптувала комiрцi i манжети – до чоловiчих сорочок. Переважно пропускала крiзь вушко голки темнi нитки – кольору густого гречаного меду. Рiдко – яскравi чи свiтлi. Вiрила забобонам, створювала iх сама для себе. Кожну дiю, навiть найбуденнiшу – чищення картоплi, смаження книшiв, миття пiдлоги, випасання корiв i зливання надоеного за день молока до одного цеберка – розумiла як ритуал. Жертвоприношення незнайомому боговi. Коли напружувала уяву, аби побачити того бога – бiлого, теплого, пахучого – вiдчувала приемне збудження. Тiшилася з острахом i тримала це у великiй таемницi вiд чоловiка. Не могла без огиди тулитися до липкого тiла у лiжку. Терпiти грубу вагу брудних рук на своiх грудях. Слухати потворне рохкання уперемiж iз свистом i сопiнням. А тому найбiльше не любила ночей. Здавалися iй довгими залiзничними колiями. Нескiнченними, неприемними, чужими. Волiла би взагалi не вкладатися до сну з того приводу. Працювала б лiпше уночi, а потiм би спала вдень.

– Єк захочеш, то матимеш сина, – його голос був кислим i порожнiм, нiби дiжка з-пiд випитого вина. Не вiдповiла. Бо що мала вiдповiсти?…

– А ек нi, то нi, – вивiв по тому легку формулу розрахунку нових життiв. Так, нiби це вiн був богом i мiг сам вирiшувати – на що зужити свою глину.

– Завтра поiду до Ворохти, до батькiв, – промовила твердо. З ii очей полилося якесь дивне свiтло. Химерне, холодне, потойбiчне. Нiхто не мав права скасовувати такого несподiваного рiшення. Навiть бог. Але не той, що тепер поруч iз нею. Інший – який щодня приймае запашну купiль.

– Повернуся у понедiлок увечерi, заночую в тети.

– Єк хочеш, можеш не вертатися, – засмiявся очима.

Дощ поволi вщухав. Мало вийти сонце. Не хотiла сонця. Зiбрала шиття i пiшла до хати.

– Ади, ек блискавков смереку пробило! – закричав, аж гори здригнулися вiд того крику.

– То трембiту зроб собi з неi i трембiтай, аж поки всi жилки тобi не полускаються, – пробубонiла тихо. Хай лiпше не чуе того, бо потiм буде злий. А страшний, коли злий.

* * *

Не знаю, як так сталося, що я вiдбився вiд свого гурту. Усе, що намагаюся пригадати, одразу накриваеться димною пеленою. Чую уривки незрозумiлих фраз, непов’язанi мiж собою слова, бачу нечiткi картинки, але усе швидко розсiюеться, губиться у якiйсь далекiй фрагментарнiй бiлизнi. Ледве можу поворушити задубiлими пальцями рук. Кiнцiвки вперто мене не слухаються, якийсь час доводиться повзти на четвереньках, по мокрiй травi i гiрськiй багнюцi, з важким багажем н