Свiтован

Мирослав Дочинець

Ця книга – повна захоплення i любовi розповiдь про мандри в горах iз мудрецем Андрiем Вороном, якого вже встигли назвати украiнським Сократом. Вiн жив, як дихав, власним життям явив спроможнiсть бути вiльним у свiтi, який ловить i поневолюе людину. Для сучасноi, заблуканоi серед штучних мiражiв людини свiтло його досвiду постае опорою для порятунку. Мiж рядками щирого письма живе горний дух, нурт живоi природи, правда первiсноi оселi.

Мирослав Дочинець

Свiтован

Якщо спиш просто неба, нiч не здаеться такою темною.

    Прочитане в давнiй книзi.

Хто ми? Спитай зорю, спитай хвилю, спитай бурю, спитай вiтер, спитай небо, спитай землю – землю страждання i землю улюблену – хто ми? Ми – Земля.

    Напис, вибитий у древньому храмi народу майя.

Метелик, який не хотiв вiдлiтати

Голос у слухавцi був старечий, деренчливий. Геть вицвiлий, вивiтрений часом голос.

– Пане… Не знаю, як вас називати…

– Можна й не називати. Кажiть, – приохочував я.

– Ви пишете, правда?

– Пописую щось.

– А я малюю. Все життя малюю. Щось удаеться, щось не дуже. Не буду хвалитися, най люди кажуть. На те в них очi. Ми, художники, промовляемо барвою… – слова його, як i голос, були теж безбарвнi. Слова маляра. – Я вас упiзнав на свiтлинi в книжцi… Ви вже iнший на позiр, але головне в рисах залишилося. Те, що художники вихоплюють одразу в обличчях, за що чiпляються оком. Розумiете?

– Розумiю, – згодився я, хоча направду не розумiв, про що йдеться.

– Нi, я вас не малював… Але я малював старого. Того дiда, що був тодi з вами. Там, на горi, пiд розложистим горiхом. Ви варили з яблук сироп.

– Мед. Яблучний мед.

– Може. Не знаю. Та я не про це. Про того старого… Хто вiн був?

– Хто? Я й досi цього не знаю.

– Як? Ви ж пишете про нього.

– Пишу, щоб зрозумiти. Але так доконечно й не збагнув, хто вiн був.

– Гм… Розумiю. Я теж, чим довше живу, тим менше розумiю деякi речi. І взагалi, деякi своi картини, котрi всi вважають найкращими, менi кортить затулити веретою, а благенькi етюдики в декiлька мазкiв готовий розглядати годинами. Аж очi сльозяться вiд напруження… Знаете, той портрет фактично був першим. Доти я займався розписом, декором. А коли побачив того чоловiка, руки самi засвербiли до роботи. До справжньоi роботи… Я сидiв збоку i спостерiгав. Бачив, як вiн легко торкався до всього, як пером, як пензликом. І поглядом проникливих очей, здавалося, мiг злагiднити залiзо. Хоча внутрiшньо був твердий. Був якось у собi i в просторi водночас. Це важко пояснити. Є люди, якi щось знають, i е люди, якi знають щось. Це щось i вiдчувалося в ньому. Воно й притягувало. Коли я налаштував етюдник, йому на руку сiв метелик. Гарний такий, барвистий. Старий уважно розглядав його. Борода майже торкалася метелика, але той не вiдлiтав. Довго не вiдлiтав. Доки дiд легенько не дмухнув на нього. Я встиг накидати етюд, встиг схопити цю дивну мить зрiднення людини й комахи… Тепер я готую виставку за кордоном. І там буде ця робота. Цiкаво, як би ви назвали ii?

– Хiба конче треба все якось називати?

– Такий порядок. Так вимагае виставком, аби кожна робота була паспортизована, мала назву.

– Тодi, – сказав я, – так i назвiть: «Метелик, який не хотiв вiдлiтати».

– А й направду, що тут довго мудрувати? Слова й так не все пояснюють у зримому свiтi.

– Не тiльки у свiтi, але i в книгах. «Що менше слiв, тим лiпша книга», – казав вiн.

– Хто? – запитав художник.

– Той дiд iз метеликом.

– Цiкаво. Дуже цiкаво… про книгу. А про малярство… про малярство нiчого не говорив? Не пригадуете?

– Щось пригадую. Якось ми спускалися з Обавського Каменя, i, коли вийшли з ялинника на простiр, вiдкрилася нам пречудова панорама. Спад гори кипiв жовтогарячим дроком, мiж травами золотими змiйками звивалися пiшники, громадилися стада сiрих валунiв. Каменi були як живi: здавалося – встануть i пiдуть. А на самому сподi долини слiпуче яскрiло дзеркальце озера. Мiй супутник, той старий, витер спiтнiле чоло i сказав: «Ну от, братику, ще одну прилюбну картину намалював нам Верховний Маляр».