Пригоди Нюмочки

Вiра Марущак

Казка – лагiдна колиска дитинства. З неi вийшло все людство. З вiку в вiк, iз поколiння в поколiння зорiли зацiкавленi дитячi оченята на дивовижний свiт, що нас оточуе. Читаючи казки, дiти пiзнають життя, iхнi голiвки засiваються зернятами добра, сили i мудростi, якi, проростаючи, заявлять про себе пiзнiше, через роки. Саме такий позитивний заряд i повчальнiсть несуть казки миколаiвськоi письменницi Вiри Марущак. Вони приваблюють органiчним поеднанням правди i вигадки, високою поезiею, служать джерелом мудростi. Написанi доступною мовою, образно вiдтворюють ту чи iншу життеву ситуацiю.

Вiра Марущак

Пригоди Нюмочки

Казки

Пригоди Нюмочки

Мишка-шоколадниця

Я жила у нiрцi з матусею. У затишнiй теплiй домiвцi вона цiкаво розповiдала менi про великий свiт i застерiгала, що на землi е люди, якi не зовсiм доброзичливо ставляться до нас, мишей. Говорила й про те, що треба боятися вусатих котiв, якi тiльки те й роблять, що полюють на нас.

Якось матуся менi сказала:

– Нюмочко, ти вже доросла, час самiй добувати iжу.

Я теж дуже цього хотiла. І тому охоче шмигнула слiдом за нею. Разом дружно взялися гризти дерево. А коли з’явилася дiрочка в пiдлозi, то передi мною вiдкрилося те, чого я досi не бачила. У великiй просторiй кiмнатi було багато свiтла, а вiд ароматiв запаморочилося в головi. Виявилося, що так приемно пахнуть цукерки, якi були упакованi в зеленi мiшечки, що стояли поряд з подарунками – плюшевими зайчиками.

Матуся зразу взялася до дiла: прогризла дiрочку й зникла серед цукерок. Я зробила те ж саме. Та раптом почулися голоси людей, i я кудись нiби попливла. Вiд страху зажмурила очi й розплющила iх тiльки тодi, коли почула музику. Обережно визирнула зi своеi схованки й побачила, що подарунки лежать пiд пухнастою ялинкою, а поруч танцюють дiти у рiзному вбраннi. Кого там тiльки не було – принцеси, лисички, зайчики. І навiть кiт.

Зразу я хотiла кудись дременути, та не знала куди. А придивившись, зрозумiла, що вiн несправжнiй, хоч i був у червоних чоботях, iз хвостом, намальованими вусами. Звiсно, кiт зовсiм не хотiв полювати на мене, бо водив хоровод iз друзями. Менi теж стало весело, i я ледь не вискочила з мiшка погратися, однак, згадала, як мама застерiгала: «Не будь довiрливою!» Тому я вирiшила тихесенько спостерiгати за святом. Воно було веселим. Дiти смiялися. Грали в iгри. Танцювали.

А згодом до них вийшов дiдусь у червоному кожусi з довжелезною бiлою бородою. Вiн привiтав дiтей, роздав подарунки. Я, на всякий випадок, глибше занурилася в цукерки i знову вiдчула, що кудись попливла. З жахом прислуховувалася до якихось шумiв, голосiв. Було лячно доти, поки мене не огорнула тиша. Я знову визирнула зi своеi схованки i збагнула, що потрапила до кiмнати. Тут було затишно i чисто. Навколо багато iграшок. І схожа на ляльку дiвчинка. Вона потягнулася до подарунка. У мене завмерло серце, коли дiвчинка взяла мого сусiда – зайчика. Я розумiла, що скоро дiйде черга й до цукерок. Коли це сталося, я вискочила з мiшка й опинилася в дитячiй долонi.

Свiтлокоса, кучерява дiвчинка широко розплющила здивованi блакитнi очi:

– Ти хто? – запитала вона.

– Нюмочка, – вiдверто зiзналася я й присiла на заднi лапки, щоб будь-якоi секунди втекти. Та дiвчинка була такою привiтною, усмiхалася до мене.

– Давай дружити, – запропонувала вона.

– Згода, – одразу вiдповiла.

– Я хочу з тобою гратися. Тiльки ти менi поклянись, що нiкуди нiколи не пiдеш. Живи тут у моiй кiмнатi. Гаразд? – клiпнула довгими вiями дiвчинка.

– Гаразд, – пообiцяла я.

– Подiлюся з тобою своею заповiтною мрiею, – дiвчинка пiднесла до червоних вуст руку, на якiй я сидiла. – Давно хочу, аби у мене був братик чи сестричка, бо я ж така самотня. Тато з мамою на роботу ходять, а подружки пограються та йдуть додому, а менi так хочеться, щоб тут, поруч, хтось був i нiколи не збирався додому. Щоб ця кiмната була i його домiвкою.

Я ii розумiла, бо в мене тепер теж не було рiдних: невiдомо де пропала моя матуся.

Анюточка, так звали мою знайому, була говiркою дiвчинкою i розповiдала про своi секрети. Добра i дбайлива, прилаштувала для мене лi