Стрi-чен-ня

Володимир Худенко

Повiсть створена у жанрi iсторико-мiстичного фентезi – це вампiрська проза. Історичним тлом для книги е осада Чигирина у 1677 роцi. Читач зустрiнеться з героями, що обстоюють людськi цiнностi – кохання, дружбу, родиннi почуття – у свiтi, де вiдбуваеться двобiй мiж Свiтлом i Темрявою. На читача також чекае зустрiч iз персонажами народноi демонологii – упирями, вовкулаками, потерчатами, русалками, польовиками, лiсовиками.

Володимир Худенко

Стрi-чен-ня

(Збiрка)

Стрi-чен-ня, або Повiсть про пригоди Наталки Безрiдноi та ii друзiв Року Господнього 1677

Скажи менi правду, мiй добрий козаче,

Що дiяти серцю, коли заболить?

Як серце застогне i гiрко заплаче,

Як дуже без щастя воно защемить?

Як горе, мов терен, всю душу поколе,

Коли одцуралось тебе уже все,

І ти, як сухее перекотиполе,

Не знаеш, куди тебе вiтер несе.

Е нi, скажеш мовчки, скосивши билину,

Хоч рано i вечiр водою полий,

Не зазеленiе; кохай сиротину,

А матерi й батька не бачити iй.

    (Украiнська народна пiсня)

І. Калиновий мiст

Неждана цього року видалась весна.

Негадана.

Налетiла над тихi киiвськi хутори перелiтними птицями, розмалювала цвiтом людськi садочки, позеленила свiжим мохом тини з перетрухлими призьбами, повипускала з-пiд стрiх горобчикiв.

І вже, дивися, й поперла-потаскала по городах лобода зi щирицею, по гаях кропива з лопухом та полином, по дворах обабiч стежок спориш.

І спустились на землю довгi ночi-нiченьки, ясними зорями та понурим мiсячним серпом, що поволi то одбував, то прибував у рiвненький кругленький коржик.

І все частiше й частiше вили по ближнiх селах та хуторах тими ночами пси, i все частiше будили тii пси таких, як оце я, сплячих тонким тривожним сном хазяiв, пiдiймали з лежанок та печей, виривали з бачених i давно прожитих жахiть.

І набивались у полунiчний час люльки тютюном, i курились тii люльки похапцем, i знов хотiлось спатоньки, i знов спалося, але тiльки-но вкинешся в отi недотерпленi муки совiстi, коли вже, дивися, й тарабанять у далекому градi Киевi дзвони церков, уже ранок став на свiт Божий, i думаеш, що то сьогоднi, либонь, свята недiля.

День празничний.

Славний день.

А скоро ж бо ще й славнiший за нього день надiйти мае.

Роковий день.

Великдень.

Але як сталося все оте чудне й незбагненне, ще був не сам ясний Великдень i не свiтле Христове Воскресiння, а всього лише чистий четвер.

Еге ж, вечiр чистого четверга.

То ж улiгся я того вечора, як зараз пам’ятаю, у себе в хатi на печi спати ранiше, ще засвiтла.

Було ж се все в невеличкому, Богом забутому хутiрцi верстов за десять од Киева, котрий, хутiрець отой, носив назву чи то Роздорiжний, чи то Береговий.

Отож улiгся я був, а воно чогось усе не спиться й не спиться; я усе крутився з боку на бiк, обдумував, як завше, оте свое прожите, одшумiле, призабуте i бозна-бозна-скiльки раз позаторiшне.

– Зацвiв терен рясно, да любив козак,

Ой любив вiн да дiвчиноньку…

Виводили з трiйко дiвочих голосiв на вулицi, хоча воно ж бо й пiст, i не можна б наче, i Страсний же тиждень, не такий собi…

Хоча постiй, пiдожди, Хведьку. Розплющ очi, прислухайся, чи не сниться то все тобi.

Сниться. Сниться ж бо.

Тихо-тихо на вулицi, анi тобi чичирк, а спiви ж тi – то лише сон.

І терен, i козак, i любив, i дiвчинонька – все то тобi сниться, Хведьку, все ж то тобi лише видиться увi снi i мучить совiсть твою, не бiльше.

Нема того всього, Хведьку, то сон.

Нема i не було того, нi життя, нi парубкування, нi козакування того злополучного, нi красивоi молодоi сотникiвни Катрусi, нi Соснiвськоi рiзанини.

Нiчого того не було, Хведьку!

То все тобi приснилось такоi як оце вчора глупоi мiсячноi ночi.

Коли вiе над хутором i гуляе степом вiтрюга i хилить верби над ставом, оповитим туманцем, а разом з ними скрипить кладка i дверi хлiва, i мерехтять у вишинi холоднi одинокi зорi, i ти наче ще бiльш одинокий за них в оцiй безлюднiй хатi, наче мрець у тiснiй домовинi – таким ти себе вiдчуваеш, i таким живеш, i миришся з усiм отим.

Бiжать хвилини i роки, а ти все згадуеш i все миришся з отим усiм.

Отож забудь, викинь iз голови, змети як мiтлою па