Гуморески i не тiльки

Борис Байков

Рiзнобарвнiсть життевих сюрпризiв Супроводжуе нас до кiнця, Смiх, любов i сiмейнi колiзii Ось про це все кнiженцiя ця. Якщо гумор – це ваша потреба, А кохання весь час напада, Тож придбати цю збiрку вам треба, Бо життя утiка, як вода.

Борис Байков

ГУМОРЕСКИ І НЕ ТІЛЬКИ

КМІТЛИВИЙ УЧЕНЬ

(гумореска)

Був Миколка геть свавiльний,

Розбишака i втiкач.

Вiн в шибки влучав прицiльно,

І казав, що винен мяч.

Вчивсь Микола той у школi,

Вже ходив у другий клас.

Знав урок? – З’являвся в школi.

Якщо ж нi – робив вже «пас».

Якось наш герой спромiгся

Прогуляти аж два днi.

Казав неньцi, що втомився,

Й бачив двiйку увi снi.

– Ну скажи менi, Миколо,

Вчитель потiм запитав, —

Чом не був два днi у школi?

Знов урокiв не читав?

– Позавчора моя мамка

Якраз випрала штани.

Ну а вчора бiг я ранком,

Бачу: знов висять вони.

Придивився – iнший колiр,

Нi! Це, певно, не моi!

Щось знайоме бачив в школi,

Глядь! – я в вашому дворi!

Вмить скумекав – безумовно,

Що й вам випрали штани.

Тож, мабуть, i ви, шановний,

були вчора вихiдний!

ПОРА ЧАРІВНА

Знов прийшла пора чарiвна

І прокинулась земля.

В лiсi пролiски, вербина,

Снiжнi плями у полях.

А в деревах забуяли

Соки живлення – нектар.

Ось i сонечко заграло,

І вiта зелений дар.

Нехай буде ще негода,

Та, як кажуть, то дарма,

Бо прокинулась природа,

І не вернеться зима.

Пахне вже весною в квiтнi,

Знову радiсть у серцях,

В незалежнiй Украiнi

Майорить народний стяг!

Нам й пiввiку не минуло,

Як то кажуть, – ще дитя!

Попри це, усi вiдчули,

Як покращилось життя.

Ой весна – весна буяе!

Розквiтае, наче врода!

Мирний поступ всiх вражае

Украiнського народу.

НЕ ДО СМІХУ

(гумореска)

Ти чого насупився, Іване? —

Так товариш близький його запитав,

Отже, бачу, i настрiй поганий,

Може, трохи вночi недоспав?

Так тому, що зiбравсь увiлънити

Секретарку свою чарiвну,

А, було, вже надумав кохати,

Так устрiв у халепу одну.

Днями йду я з роботи додому.

Тiльки й втримався ледь на ногах,

Бо побачив ii, нашу Тому,

Тягне кошик важкий у руках.

Ну яким би я був джентльменом,

Щоб спокiйно дивитись на це,

Кошик враз опинився у мене,

В Томцi ж вдячнiсть лягла на лице.

А коли привела в дiм красивий,

Ще й пестливо мене обняла,

Поцiлунок був дуже чутливий,

Я ж подумав: «Аванс вже дала»!

У наступнi хвилини чекання

Я не бачив ii лише мить,

Бо вона зачинилась у спальнi,

Щоби згодом мене запросить.

Я ж в уявi палкого кохання

Час не гаяв – все з тiла убрав.

Залишилось з’еднатись в бажаннi,

Обiйняти едину «май лав».

Раптом чую: «Заходь вже, коханий!»

Я ввiйшов i в ту ж мить остовпiв:

Бо стою у «костюмi Адама» —

За столом же – весь мiй колектив!

Правда, треба вiддати пошану:

Колектив мiй мене зрозумiв.

Бо почув лиш звертання: «Іване,

Спати рано iще, ти ж не пив!»

Ось така драматична вистава

Приключалась, Миколо зi мною.

– Тю, подумаеш, з ким не бувало.

Ти радiй, що вернувсь з головою!

Я б з тобою погодивсь, Миколо.

Так! Без гумору тяжко прожити.

Але ж, знаеш, я був зовсiм голий,

Тож й вiд гумору треба спочити.

МИЛАСЯ

У степу бiля хати

Пiдростав я на волi,

Як не пестила мати,

Все ж зустрiв свою долю.

Хоч не краля з косою,

І рука не тендiтна,

Проте ходить босою,

Й до дорослих привiтна.

А як з раночку встане,

Ще як пiвнi спiвають,

Вийде з хати на ганок,

Мов те сонце з-за гаю.

Бiле личко рум'яне,

Очi – промiнь блакитний,

Губки – морква в сметанi,

Шийка бiла, тендiтна.

Хоч дивись – задивляйся,

Так вже тягне до неi,

А як пройде Милася —

Що зоря над землею.

Кажуть, вправна ж то дiвка,

Все лiта, як метелик,

З ранку знов до корiвки,

Вдень – готуе вареник.

А як вечiр прилине,

Ми пiдемо до гаю.

Щоб кохатися вiльно

Досхочу у розмаю.