Синiй зошит

Мирослав Дочинець

Ця книга – крихти одкровень, спостережень, зауваг i мудрих приписiв, "кристали днiв свiтящих" чоловiка великого вродженого обдарування i свiтотворчого вишколу, якого називали "незнищенним стариком", карпатським Сократом, Вiчником i Свiтованом. За сто лiт вiн свiт перейшов уздовж i впоперек, торуючи дорогу до самого себе. Цi записи – те, що не ввiйшло нi до Заповiтiв, нi до Сповiдi на перевалi духу, нi до Штудiй пiд небесним шатром.

Мирослав Дочинець

Синiй зошит

Аркушi днiв свiтящих

«Чому твоi пiснi такi короткi? – спитали якось птицю. – Чи тобi бракуе дихання?»

«В мене дуже багато пiсень, i я хотiла б донести всi».

    Аварська приказка.

Сей свiт – слiпе лоша: куди поведеш – туди й пiде.

    Свiтован.

Золотий мед вiку

У книг, як i в людей, своi долi, своi дороги, своi мандри в читацькому свiтi. Три попереднi книги – «Многii лiта. Благii лiта», «Вiчник», «Свiтован» – були прихильно прийнятi читачем. І не тiльки своiм, украiнським. Можливо, тому, що в них найменше книжностi. Адже справдешня книга – це окремий вiд автора свiт, що розчиняеться у свiтi великому. А письменники – «яко тi блаженнi, що ганяються за мрiею i обнiмають тiнi». Бо ми тiльки олiвчики в руках головного Писаря…

Приходить час, i починаеш розумiти, що лише Природа може творити нову природу.

Так казав Андрiй Ворон, чоловiк великого вродженого обдарування, пiдсиленого свiтотворчим вишколом i терпiнням серця. Його називали «незнищенним стариком», карпатським Сократом, Вiчником i Свiтованом. Може, тому що за сто лiт вiн свiт перейшов уздовж i впоперек, торуючи дорогу до самого себе.

Планида водила його до бiлого волоса свiтами. Довелося, як кресалу об трут, обтертися об рiзнi народи, аби вiд кожного потягнути по нитцi – «на вишиття своеi, родимоi сорочки».

Свiтован. А може, це слово вiд того, що на дорогах свiту вiн свiтив собi та iншим? У цьому, власне, й корiнь його простоi й рятiвноi науки: шукати врадування, вилущати з соломи нашоi юдолi зерно радостi i передавати це словом. Бо всi головнi слова – або поклик, або розрада.

І головним його покликом було – ставати доконечно тою людиною, якою нам суджено бути. Наповнювати собою порожнечу в собi. І заповнювати порожнечу свiту собою. А розрада – в найпростiшому: вiдчувати, що ти живий! І яким би свiт не був, не треба забувати, що вiн – Божий.

Те, що спiзнав за сто лiт, – залишив нам, заклав до стiльникiв бездонного вулика мудростi. Золотий мед вiку.

Цi крихти одкровень, спостережень, зауваг i мудрих приписiв, «кристали днiв свiтящих», як любив вiн казати, i склали книгу «Синiй зошит». Те, що не ввiйшло нi до Заповiтiв, нi до Сповiдi на перевалi духу, нi до Штудiй пiд небесним шатром.

Вiдхиляючи всяке знахарство, Андрiй Ворон вiдносив себе до «братства трав’яного, ягiдного, деревного, вiльного i миротворного». Знав i любив дерева та людей. Саджав сади для радостi бджiл i птиць.

Його запитували:

«Як ви гадаете: птицi щасливi, коли спiвають?»

«Може… Але щасливiшi ми, коли слухаемо iх спiв. Для щастя потрiбен слух. Осiбний слух, аби його вчувати i приймати».

Мовлено про птиць. Але ж для людини, мабуть, ще важливiше – вчувати i приймати голос мудроi любовi.

Бо всi ми голоднi любов’ю. Нестачею ii для себе i невмiнням дати ii iншим. А книга, либонь, i е тим хлiбом, що почасти цей голод тамуе.

Так казав той чоловiк, що добрим словом брав за руку i вiв за собою.

«Бо слово – то Божа рука».

    Мирослав Дочинець.

Те, що нас оберiгае

Я не златоуст. І тим бiльше – не письмовець. Та я знаю, що люди бiльше вiрять написаному, нiж почутому. Через те й розподiляю свiй вiковий прожиток на гуртовий пожиток. Як та криниця, що всiм дае пиття. Сам я не пишу, додержуючись засад нашого Вчителя, проте радо вiдкриваю своi надбання тому, котрий, як видиться менi, з легкоi руки пустить се у свiт, знайде йому оправу слова. І може, прийде година – i пилюга, якоi я наiвся на довгих дорогах земноi ходи, обернеться на золотий порох досвiдчення. І ляже на папiр одкровеннями душевного звiту.

І прислужиться, як i я служив свiтови, рукою i мислю.

Маю час. Увесь огром мого знаття i незнатт