Вояж, або Клуб одиноких сердець

Христина Лукащук

Чи цiнуемо ми те, що маемо? Не завжди, на жаль. Лише пiсля того, як втратимо, починаемо задумуватися над цим. Книга львiвськоi письменницi Христини Лукащук – це подорож у глибини жiночоi душi. Історiя про те, як легко зруйнувати те, що е, i як важливо вберегти себе. Це розповiдь не тiльки про духовний свiт жiнки. Це також роман про жiночу дружбу, де автор намагаеться вiдповiсти на питання: iснуе вона чи це все ж таки мiф?

Христина Лукащук

Вояж, або «Клуб одиноких сердець»

Кров стигне в жилах, коли потроху, малесенькими дозами, аби краще засвоiлось, до мене доходить те, чого дуже давно, на найглибшому пiдсвiдомому рiвнi, побоювалась i ретельно остерiгалась. Наiвно думала, що коли про це не мiзкувати, на свiт божий не витягувати, то – якось собi буде, а то й – узагалi минеться. Та воно, попри всi моi марнi зусилля, не те що доходить, а й навалюеться зi всiею силою, на яку здатне лише щось дуже страшне i непоправиме. Поступово до мене дотирае, що це все-таки розпочався незворотнiй процес i дороги назад нема.

Рiвно за тиждень у мене перша персональна виставка живопису «Інший берег» в галереi «Коралi». Це найкраща виставкова площа у Львовi. Двiстi п’ятдесят метрiв професiйно облаштованих залiв. Аби виставитись в iхнiх стiнах всерединi червня, довелося займати чергу ще минулоi осенi. Але воно того варте. Роботи навiть не дуже високого художнього рiвня в цiй галереi виглядають значно краще, нiж насправдi. Треба погодитись, що це не так вже й маловажно.

Трохи хвилююсь, бо малювати почала не так вже й давно – пiвтори року тому. І хоч це – моя найпотаемнiша дитяча мрiя, я не була впевнена у власному результатi. В дитинствi все було iнакше. Або значно простiше, або значно складнiше – однозначнiше, тобто. Тебе або любили, або нi. Ти або була слухняною дитиною, або ж – останнiм бешкетником. Двоякостi було мало, бо на це бракувало часу. Люди колись не заморочували собi голову нюанснiстю та iншими, на перший погляд, безглуздими речима як от дослуханням до себе, до внутрiшнього голосу, до крикiв душi.

Та менi повезло. Моя мати була трохи iншою нiж всi. Нi, нi. Загалом вона була такою як всi, бо навiть якби iй й хотiлось бути iншою, то не вмiла б бути нею, бо то не така то проста штука та iншiсть. Бути iншою – це або потрiбно такою вродитись, або дуже довго i вперто вчитись. Так от, моя мати була такою як всi, але iнодi, пiд впливом чогось, нi iй, нi менi тодi не вiдомого, робила дивовижнi, непояснювальнi з першого погляду, речi.

Могла нi з того нi з сього, посеред бiлого дня, притулити мене до себе, погладити по голiвцi. Та тiльки-но я, вiдчувши цю найменшу змiну в маминому настою, хотiла пригорнутись, вона вiдривала мене вiд себе й казала йти бавитись надвiр, до дiтей. Чому так було, не знаю. Якiсь припливи нiжностi находили на неi i, попри ii волю, огортали з нiг до голови як ранковий туман. Рухи тодi ii сповiльнювались, лагiднiшали i вона робилась така, наче щойно зi сну – тепла, дуже м’яка i завжди усмiхнена. Нi, насправдi, то була навiть не усмiшка, а пiвусмiшка. І тоi пiвусмiшки вистарчало, аби зрозумiти, що зараз мати обдаруе абсолютно несподiваною та вiд того не менш щедрою порцiею любовi.

Могла, пiсля повернення вiд кравчинi, таемничо всмiхаючись, принести менi невеличкий згорточок. І як правило той згорточок в моiх руках перетворювався то малесеньку сукеночку, яка кроем i фасоном iмiтувала материну, то спiдничку, про яку я давно мрiяла, побачивши схожу на малюнках своiх книжечок.

Могла злiпити менi звiрятко з тiста, коли готувала вареники. При тому неодмiнно була присутня ота ii пiвусмiшка, яка й видавала чергову несподiванку.

Але те, що сталося одного разу, якраз перед Великоднем, перевершило всi моi сподiвання. Час вiд часу, а особливо перед великими святами, до нашого селища приiздили мiняйли. Великий вiз, запряжений понурою конячкою яку здавалося життя на тому свiтi давно перестало цiкавити. Та це не заважало ii власнику завжди бути в доброму гуморi та вигадувати розмаiтi приповiдки-примовляночки вiд яких часами й вилицi дорослих жiнок вкривалися червiнню макових