Чорна рада

Пантелеймон Кулiш

Шкiльна програма #1

У романi «Чорна рада» описуються подii iсторичного минулого, коли Правобережна Украiна вiдiйшла вiд Польщi. Суперечка за гетьманську булаву перетворюеться на темну, нечесну подiю, пiд час якоi голота трощить крамницi, селян вiдганяють кийками i немае нiякоi обiцяноi рiвностi. Здаеться, що не стали на шлях обману лише двое закоханих – Петро i Леся. Поринаючи в атмосферу темноi боротьби за владу, читач знайде в цьому iсторичному романi чимало актуальних паралелей iз сьогоденням.

Пантелеймон Кулiш

ЧОРНА РАДА

I

По веснi 1663 року двое подорожнiх, верхи на добрих конях, iзближались до Киева з Бiлогородського шляху. Один був молодий собi козак, збройний, як до вiйни; другий по одежi i по сивiй бородi, сказать би, пiп, а по шаблюцi пiд рясою, по пiстолях за поясом i по довгих шрамах на виду – старий «козарлюга». Конi в iх потомленi, одежа й тороки позапилюванi: зараз було знати, що iдуть не зблизька.

Не доiздячи верстов зо двi чи зо три до Киева, взяли вони у лiву руку да й побрались гаем, по кривiй дорiжцi. І хто тiльки бачив, як вони з поля повернули в гай, усяке зараз домислялось, куди вони простують. Крива дорiжка вела до Череваневою хутора, Хмарища. А Черевань був тяжко грошовитий да й веселий пан iз козацтва, що збагатилось за десятилiтню рiйну з ляхами. Рiч тут про Богдана Хмельницького, як вiн рокiв з десяток шарпав з козаками шляхетних ляхiв i недоляшкiв. От тодi-то й Черевань доскочив собi незчисленного скарбу, та пiсля вiйни й сiв хутором коло Киева.

Було вже надвечiр. Сонце свiтило стиха, без жари; i любо було поглянути, як воно розливалось по зелених вiтах, по сукуватих, мохнатих дубах i по молодiй травицi. Пташки спiвали i свистали усюди по гаю так голосно да гарно, що все кругом неначе усмiхалось. А подорожнi були якось смутнii. Нiхто б не сказав, що вони iдуть у гостi до веселою пана Череваня.

От же вони вже й пiд Хмарищем. А те Хмарище було окрите гаями, справдi наче хмарами. Кругом обняла його рiчка з зеленими плавами, лозами й очеретами. Через рiчку йшла до ворiт гребелька. А ворота в Череваня не простi, а державськi. Замiсть ушул – рублена башта пiд гонтовим щитом, i пiд башту вже дубовi ворота, густо од верху до низу цвяхованi. Бувало тодi, у ту старовину, таке, що i вдень i вночi сподiвайсь лихого гостя – татарина або ляха. Так над ворiтьми у баштi було й вiконце, щоб роздивитись перше, чи впускати гостя до господи, чи нi. Над щитом – гостроверхий гребiнь iз дубових паль, а округ хутора – годящий вал.

Пiд'iхавши гостi пiд браму, почали грюкати шаблею в цвяхи. По гаю пiшла луна, а в хуторi не озивавсь нiхто; да вже нескоро хтось за ворiтьми почав кашляти, i стало чути, як щось або старе, або недуже береться в баштi по сходах до вiконця, лiзе да й гуторить само з собою.

– Враг його, – каже, – знае, який тепер люд настав! Приiде казна-що, казна-звiдки та й грюкотить, як ворiт не розламле. А якби рокiв п'ятнадцять або двадцять назад, так усяке сидiло по Вкраiнi тихо та смирно, наче бджола в зимовнику. Ге, то-то бо!.. Якби вражi ляхи, собi на лихо, не потривожили козацького рою, то й досi б, може, так би сидiли. Погано було за ляхiв, та вже ж i нашi гуляють не в свою голову! Ох, боже правий, боже правий!

– Се Василь Невольник, – каже тодi пiп. – Однаковий i досi.

– Хто там грюкае, наче в своi ворота? – питае Василь Невольник крiзь вiконце.

– Да годi тобi розпитувать! – озвався пiп. – Бачиш, що не татаре, то i впускай.

– Боже мiй правий! – аж скрикнув Василь Невольник. – Та се ж паволоцький Дiрам!.. Не знаю ж, чи одчиняти ворота, чи перше бiгти до пана.

– Одчини перше ворота, – озвався Шрам, – а потiм бiжи собi, куди хоч.

– Правда, правда, добродiю мiй любий! – каже старий ключник да й почав iспускатися униз, усе-таки розмовляючи сам iз собою. – Гора з горою не зiйдеться, а чоловiк з чоловiком зiйдеться. Ох, не думали ж моi старi очi вбачати пана Шрама!

От одчинились ворота. Полковник Шрам iз сином (той молодий козак був його син), схилившись, i в'iхали. Василь Невольник з великоi радостi не знав, що й робити: кинувся до Шрама i поцiловав його в