Нiй. Пробудження демона

Л. Вайт

Леся вирушае на вiдпочинок у гори. Це мала бути цiкава подорож, весела й безтурботна. Але звичайний похiд перетворюеться на справжне пекло – зло, яке довгi роки чекало свого часу у цих горах, пробудилося. Саме Леся стае причиною того, що древнiй демон розпочинае кривавi жнива i хоче покарати всiх, хто мае бути покараний.

Олена Вайт

Нiй. Пробудження демона

…Вiн був кам’яним i величезним. Усiх, хто заслужив, вiн карав прокляттям i смертю. Його помста обов’язково досягала мети.

* * *

За вiкном сутенiло. Криваве осiнне сонце сiдало за горизонт, прощальним скорботним промiнням завершуючи ще один день. Здавалось на горизонтi небо палало i вiдблиск цiеi пожежi освiтлюва все навколо: i лiкарню, i парк довколо неi. Вiковi дерева, що росли у парку скрипiли, наче жалiлися, що прiйшов iх час позбутись своiх пишних крон. Вони хитались, хапались оголенними гiлками одне за одного, та все бiльше втрачали листя, яке вже почало чорнiти пiд холодними осiннiм вiтром. А вiн спiвав свою тужливу пiсню у вiконних щiлинах лiкарнi, бився об тоненькi шибки, зрiдка кидаючи на них краплi дощу.

Районна лiкарня стояла на пагорбi, оточена старовинним парком. Це була колишня дворянська садиба, яка дивом збереглася до цього часу. Хоча як ззовнi, так i в серединi, вiд розкошi не залишились нiчого. Стiни та стеля були обшарпанi, фасад будiвлi обдерся, дах провалився в кiлькох мiсцях. У коридорах i кiмнатах було похмуро i темно. Навколо будiвлi також все було занедбане i забуте. Лише парк, у минулому розкiшний, витримав перевiрку часом, але за стiльки рокiв також втратив свою колишню велич. Особливо це вiдчувалось восени.

* * *

Чорнi моторошнi тiнi вiд вмираючого сонця проникли через провалля вiкон, i падали на стiни лiкарняноi палати. Темними довжелезними пальцями тiнi чiплялися за кожний виступ, кожне заглиблення у стiнi, все вище i вище пiдiймаючись у гору до стелi, де, нарештi, зливались з мороком. Коли надворi поривчастий вiтер розхитував дерева в парку, тiнi рухались, наче живi безтiлеснi iстоти з потойбiчного свiту. Своiм божевiльним танком ще бiльш зводячи з розуму тих, хто по своiй волi чи нi, стали заручниками iснування в цiй лiкарнi.

Тiнi сховалися по кутках тiльки тодi, коли дверi в палату, вiдчинились, i пiд стелею вмикнули свiтло. До палати у психiатричному вiддiленi районноi лiкарнi увiйшли двое: Роман, лiкарняний санiтар, молодий хлопчина, двадцяти рокiв, у трохи зiмятому бiлому халатi. Вiн був у супроводi високоi статноi жiнки з стетоскопом на грудях. Вони пiдiйшли до хвороi, худенькоi, свiтловолосоi дiвчини, у сiрiй лiкарнянiй сорочцi, яка мовчки сидiла бiля вiкна з чорними гратами. Дiвчина не вiдреагувала нi на те, що вмикнули свiтло, нi на появу вiдвiдувачiв. Так i сидiла, склавши руки на колiнах, лише мiцно стиснувши пальцi на руках. Дiвчина нiчого не сказала навiть тодi, коли санiтар обережно пiдняв ii зi стiльця на руки, i поклав на лiжко, застелене такою ж сiрою лiкарняною бiлизною. Пiсля цього вiн подивився на лiкарку, Евелiну Павлiвну, i запитав:

– Менi ii прив’язати про всяк випадок?

Евелiна Павлiвна поправила iдеальну зачiску i строго подивилася на санiтара. Новенький, ще багато чого не знае. Догляд за хворими – це справи непроста. Тим паче, за тими, у кого болить не тiло, а душа. Лiкарка пiдiйшла i уважно подивилась у вiдчуженi свiтло-блакитнi очi дiвчини.

– Як ii iмя?

Санiтар глянув на папiрець, що лежав на тумбочцi бiля лiжка. То була звичайна лiкарняна форма, яку заповнюють при оформленi хворих.

– Леся, Леся Левченко. То менi ii привязати?

– Я думаю, що не треба, вона досить спокiйна. Нехай вiдпочивае. Вона iла?

Роман кивнув у бiк тумбочки, де стояла напiвпорожня тарiлка з кашею сiрого кольору.

– Схоже, трохи з’iла.

– От i добре. Якщо буде потреба, то прив’яжи. Прослiдкуй, що вона прийняла лiки, а потiм пiдеш в сьому, перевiриш iнших. Я буду в ординаторськiй.

Cанiтар почекав, поки за Евелiною закриються дверi, а потiм обережно вкрив хвору тонкою ковдрою. Його чомусь хвилювала ця злякана дiвчина з очима наче весняне небо.Їi привезли зранку, i до цього часу до неi так нiхто i