Fata morgana

Михайло Коцюбинський

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Fata morgana» Михайла Коцюбинського – соцiально-побутова повiсть iз символiчною назвою: легендарний образ Моргани, що уособлюе примарнiсть, нездiйсненнiсть мрiй, проектуеться на сподiвання украiнського селянства щодо землi***. Найвiдомiшими творами автора е «Тiнi забутих предкiв», «Intermezzo», «Дорогою цiною», «Цвiт яблунi», «Ялинка», «Харитя», «Хо», В путах шайтана», «На каменi», «Пiд мiнаретами» тощо. Михайло Коцюбинський – украiнський письменник-iмпресiонiст, майстер психологiчноi прози.

Михайло Коцюбинський

FATA MORGANA

ЧАСТИНА ПЕРША

Коли Андрiй Волик проходив повз головний будинок погорiлоi сахарнi, з стiн руiни з галасом знялось вороння, а всередину з лоскотом посипались тиньк i цегла. Хоч сахарня давно вже закинена, розсипалася i заросла травою, в порожнiх будинках ii раз у раз вчувався шум, немов гомiн машин i робiтникiв лишився на старому житлi. Минаючи купи битоi цегли, бiлi плями вапна, напiвприкритi молодими бур'янами, гнилi трухлявi жолоби i чорнi дiри-вiкна, з яких немов щось виглядало, – Андрiй згадував колишне. Яка-небудь шина, що блищала з трави, мов плазуюча гадюка, або чавунне колесо, до половини загрузле в землю, викликали перед його очi картину шумливого життя фабрики, i вiн бачив себе коло вагонеток з цукром або бiля апарату. Тодi вiн брав тринадцять карбованцiв на мiсяць!..

– То були часи, пане добродзею! – казав вiн уголос до себе i гладив бiлого вуса.

Андрiй прямував до старого в'яза, що рiс на вершечку горба. Звiдти злазили з горбка униз фабричнi будинки.

Вправо од нього грав на сонцi срiбними брижами ставок, немов риби купались в ньому, а за ставком, на другому горбi, ховалася в деревах церква. Ззаду, за в'язом, лежала долi широка й зелена лука, порiзана закрутами рiчки. Верби й верболози сiрозеленим туманом котилися по луцi i закривали подекуди воду. На виднокрузi, в далеких околишнiх селах, бiлiли дзвiницi.

Був сонячний ранок провiдноi недiлi. По церквах дзвонили. Далекi дзвони гучали в ясному повiтрi, тихо i мелодiйно, i здавалося, що то дзвенить золото сонця.

Андрiй поглядав на розваленi кам'яницi i радiсно хитав головою.

– Га! вже воно так довго не буде!.. вони як вiзьмуть у своi руки, то швидко пустять пару!

«Вони» – були нiмцi чи чехи, а може й евреi, що перед шiстьма роками приiздили оглядати згорiлу сахарню. Хоч потому нiхто вже не цiкавився руiнами, Андрiй не покидав надii, що ось-ось не видко як наiдуть пани, усе полагодять i пустять фабрику.

Ну, а тепер вiн певний, бо панський пастух Хома Гудзь шепнув йому тоту новину. Хома хоч ходить бiля товару, та все ж ближче до панiв, бо треться коло них. Буде фабрика, буде!..

Бо то, пане добродзею, чиста загибель тепереньки чоловiковi: заробити нема де, землi зроду не було, комiрне плати, кругом злиднi, а iсти мусиш! Та! велике щастя – латочка землi!.. Крутиться оден з одним на своiй скибцi, а сам ходить чорний, як земля… а iсть не краще за того, що нiчого не мае… Хазяi!..

Андрiй з презирством чвиркнув крiзь зуби. От фабрика, то вже щось iнше. Не страшна тобi анi посуха, анi дощi. Робота чиста, рiвна. Прийде термiн – бери грошi…

І вiн тодi пив пиво… На готовi. Чисте, золоте, холодне пиво… Тьфу! слина котиться… Думка була: пiдросте Гафiйка, найметься на фабрику. Де б вона заробила стiльки?!. І швидше вiддала б ся. Авжеж… Таже то гурт, знайшовся б такий, що б посватав. Апаратчик або й слюсар… Нехай стара не дурить голови нi собi, анi дiвцi: хазяйський син не вiзьме убогоi, – не такий свiт тепер. Авжеж…

Його думки пливли далi. Такi легкi, такi прозорi, мов весняне повiтря. Нема руiн. Скрiзь новi будинки. Гук машин, сичання пари, тиск людей, цiле пекло роботи. Все рушаеться, живе, все таке принадне. І вiн чуе силу у своiх руках, а в ротi мае смак холодного пива…

Останнi дзвони завмерли в повiтрi. З церкви виходять. З гори аж до греблi суне поволi хмара народу. Гупають сiльськi чоботи, лопотять пiдтички i трiпотять на вiтрi стрiчки дiвчат.

Он йде Маланка. Мала, суха, чорна, у чистiй сорочцi, в стареньк