Залiзна шапка Арпоксая

Лiдiя Гулько

Пригоди Мишка в пiднебеснiй Гойтасира #2

У переддень лiтнього сонцестояння п’ятикласник Мишко вiдвiдав заповiдник «Гранiтно-Степове Побужжя». Свiтлочеревий полоз перекинув його у мертве мiсто, що в Таврицi. Пiдводить хлопчика до хворих близнят. Мишко вилiковуе дiтей пiгулками аспiрину. Вiд Елiсси та Лулi (вони фiнiкiйцi) дiзнаеться, що життя мiстян забрала Ламiя, страховидло, що лiтае i служить скiфам. У мiсто вриваються чорнi вершники. Вони шукають шапку Арпоксая, одного з перших скiфських царiв. Шапка е перепусткою для царства Скопасiса на Свято Всеперемагаючого Сонця, що проходить на Семи горбах у день найвищого сонця. З пiд-землi, з боку Пурпурового палацу, линуть страшнi звуки. Елiсса заспокоюе Мишка: «Не бiйся, то Тiфончик буянить». Ти знаеш про Тiфона? Ото ж то. Для допитливих читачiв, що цiкавляться давнiми цивiлiзацiями, релiгiями i легендами, а ще мрiють побувати на днi Гостинного моря i побачити танець смертi риби-меч. Бо Мишко цей танець бачив…

Лiдiя Гулько

Залiзна шапка Арпоксая

Кожна пригода – до мудростi дорога.

    Прислiв’я

Глава перша

Стурбованiсть жителiв Кривого Озера

З найвищоi точки виднокругу Гойтасир[1 - Скiфський бог свiтла i покровитель вiйська, спадкоемець за суттю iндоiранського бога Мiтри, народженого зi скелi.] прискав червонi стрiли i прямо в Остапiв двiр. Розморенi спекою, птахи забилися пiд розлогий кущ жасмину й не реагували на людськi голоси, що линули з дерев’яноi альтанки. І лише пiвень, у общипаному хвостi якого стирчали двi золотавi пiр’iни, пантрував дiтей, що вешталися садом. До господаря обiйстя завiтав давнiй приятель. Пiдстаркуватий i малограмотний чоловiк, але надзвичайно дружелюбний. Його знали в районi всi кури i собаки, а люди називали Екологом.

Чоловiки говорили впiвголоса. Господарка Марiйка, вiд якоi вiяв запах медикаментiв, куняла.

Голос гостя звучав тривожно:

– Так шо, Яковичу, вiдстояти Гард вряд лi вдасьця. Чув, е рiшення достроiти електростанцiю. А раз е бомага, то самi понiмаете, – у атомщикiв руки розв’язанi.

– О-о, тi найбiльш зацiкавленi, щоб пiдняти рiвень Пiвденного Бугу.

– Шо ж воно виходит? Ученi проти забудови. Села й города воюют за чисту местность. Зеленi нас пiдтримуют. А тим гидолам, шо нагорi сидят, як горохом об стенку.

– Невже в бюрократiв не здригнеться серце i перлину Пiвдня Украiни затоплять? Там же чорноземи сягають метровоi глибини. На дiлянцi з порогами проводять змагання зi слалому.

– Не згадали, Яковичу, Буго-Гардiвську паланку.

– І Буго-Гардiвська паланка пiде пiд воду. Ай-я-яй! А паланка не проста. Унiкальна! Найбiльша серед восьми територiальних одиниць Запорозькоi козацькоi республiки.

– Кость Гордiенко, Їван Сiрко – атамани козацькi. Знаемо пiснi про них. На свальбах спiваемо.

Чоловiки помовчали. Остап Якович схвильовано сказав:

– Де бачено, щоб на мiсцi геологiчного розлому стояло поряд двi станцii, одна з яких атомна? На серцi тривожно, коли про це думаю. А куди дiватимуть вiдпрацьовану воду? Або, не доведи Господи, аварii на якiйсь станцii?

– Куди… Понятно i вашому безхвостому пiвню – стiкатиме в долину. А дальше попливе у Бух.

Золотавець сердито кукурiкнув. Клюнув рябу курку, що лежала боком зi стуленими повiками. Ряба дригнула лускатою цiвкою й сердито кудкудакнула. Рябу лiниво пiдтримав пташиний гарем.

Еколог смiхотливо кивнув головою у бiк розкiшного куща.

– Понiмае.

Господарка вiйнула косами, проганяючи дрiмоту. Немовбито досi брала участь у розмовi, докинула:

– Таки нiчому краян не навчила Чорнобильська бiда.

– На жаль, – зiтхнув господар.

– А пригадуете, хлопцi, як ми ставили своi пiдписи пiд протестом проти забудови Ташлицькоi станцii, сподiвання на нього покладали.

Еколог пожвавiшав.

– О, тодi пiдписалось 200 тисяч патрiотiв Миколаiвщини. Я лiчно ходив хата в хату. Вулицю, де моя хата стоiт, на ноги пiдняв. Розказував людям, об’ясняв.

Марiйка пiдняла праву руку i з пафосом дорiкала комусь невидимому, але всесильному:

– Чому з нашою землею, на якiй ми живемо, де могили наших пращурiв, що заманеться, те й роблять? Чому не рахуються з нашими бажаннями? Тут же ж