Над Чорним морем

Іван Нечуй-Левицький

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Над Чорним морем» Івана Нечуя-Левицького – соцiально-побутовий роман, присвячений темi боротьби за народне просвiтництво***. Лейтмотивом твору е зображення боротьби чесних iнтелiгентiв проти пристосуванцiв i кар’еристiв. Перу автора належать й iншi твори подiбноi тематики, зокрема, роман «Хмари».

Іван Нечуй-Левицький

НАД ЧОРНИМ МОРЕМ

I

Був май 1880 року; були першi днi мая, але над Кишиневом вже повiвало лiтнiм теплом. Кишиневський мiський садок, сливе суспiль увесь засаджений акацiями, тiльки що розвився й стояв у всiй майськiй красi. Садок свiтився зверху донизу. Через дрiбчастий молодий лист акацiй сонячне промiння сипалось, як через намiтку, й пронизувало кожну гiлку, кожний листок. Садок блищав i лиснiв, обсипаний ранньою росою, освiчений сонцем, неначе смiявся й радiв, що настала весна.

Ранком одного дня, на Пушкiнськiй алеi з старих акацiй, на лавцi сидiли двi панни, приятельки й товаришки по гiмназii: Саня Навроцька та Надежда Мурашкова. Йдучи на службу через садок, вони раз у раз сходились заранi в садку й гуляли по алеях. Надежда Мурашкова служила в банку, а Саня Навроцька давала лекцii в женськiй еврейськiй школi – не для заробiтку, а ради принципу космополiтизму, щоб допомогти найбiльше пригнобленiй нацii, найбiльше пригнiченiй женщинi. Обидвi панни були в однакових темно-сiрих сукнях, в однакових бiлих викладчастих комiрцях i легких лiтнiх солом'яних капелюшах. Вони убрались в той простий убiр, неначе змовились: то був убiр iх панянського кружка. В iх на руках не було рукавичок.

Саня Навроцька була русява, височенька на зрiст, тонка станом, з ясно-синiми веселими очима. Русявi короткi коси вились кучерями й розсипались, неначе ясне промiння, кругом ii свiжого лиця, кругом бiлоi шиi. Ідеальнiсть та веселiсть свiтилися в ii лицi, в очах, як радiсно свiтить рання зоря на майському чистому небi мiж рожевими легкими хмарками. Саня була жвава, проворна, ворушлива, гостра в словах, любила говорити плавко, швидко, полемiзувала часом рiзко й загонисто. Розумна розмова показувала, що вона багато читала, багато знала й усiм цiкавилась. Нервова зроду, Саня обзивалась на всi сучаснi питання життя й науки. Жiноче питання вона найбiльше приймала до серця й говорила за право жiноче з сльозами в очах. Саня була дочка одного «совiтника» канцелярii в Кишиневi. По батьковi й по матерi вона була кишиневська украiнка. Мурашкова була з мiшаноi сiм'i, ii батько був одеський украiнець, а мати грекиня, родом з Смирни. Мурашкова була красуня щирого класичного типу. Матове бiле лице було нiби виточене з слоновоi костi; пишнi великi темнi очi були блискучi, неначе лили з себе свiт. Густi, чорнi брови були наче намальованi пензлем на чистому чолi. Червонi уста, виразнi, з звивками, з ямочками посерединi, як у грецьких статуй, показували велику завзятiсть. Мурашкова мала вдачу нерiвну: часом була тиха, мовчазна, а часом нервова, говорюча. Як усi тi, що мають класичне лице, вона була нiби спокiйна, тиха, навiть холодна й байдужна на взiр, але в ii душi, в ii серцi притаiлись i теплi iскри, ладнi спахнути полум'ям…

Саня й Надя Мурашкова були великi приятельки й, як кажуть, помазанi одним миром; вони читали тi самi науковi книжки, встоювали за право женщин, мали сливе однаковi пересвiдчення. В принципах вони були космополiтки, як люде без нацiональностi. На цю стежку потягла iх мiшанина в нацiональностях в мiстi, незнання народу, великоруська школа з некраевою, великоруською мовою й теоретичнiсть iх пересвiдченнiв, ще неприложених до будлi-якого доброго, путнього дiла на практицi.

Надворi було тихо. В садку пахло свiжою молодою травою. Вузька алея, обставлена старими акацiями, була схожа на тунель, пробитий в зеленiй гущавинi дерева й залитий фантастичним зеленкуватим свiтом. Промiння пронизувало те зеленувате сяйво й сипалось на землю золотими зернами. Роса крапала з листя й блищала на льоту iскрами брильянтiв.

– Господи, як не хочеться менi йти в той банк, – сказала Мурашкова, – така нудна й некорисна там робота. Лiч