Бiлявка з Вiдня
Олекса Донiч
Полтавськi детективи #1
Цикл детективних iсторiй «Полтавськi детективи» («Елiксир вiчноi смертi», «Домiвка Рiчарда», «Бiлявка з Вiдня») заснований на реальних подiях кiнця ХІХ початку ХХ столiття. У Полтавi зникае Пересопницьке Євангелiе, найдавнiша пам’ятка староукраiнськоi мови. Двое друзiв, детективiв-аматорiв, i чарiвна Оксана, учениця славетного доктора Фройда, повертають святу для украiнцiв книгу, але стикаються з могутнiми, таемними силами…
Олекса Донiч
Бiлявка з Вiдня
Масонська люлька
– А це дуже цiкава люлька, – сказав Іван Никифорович з хитрим блиском жовтавих оченят. – У часи Миколи Палкiна завдяки такiй люльцi можна було й у Сибiр поiхати за казенний кошт.
За вiкнами виднiлися високi бiлi кучугури, бо снiгу випало в Полтавi нiвроку, тьмяно рожевiв морозний захiд, по шибках повзли крижанi вiзерунки. У розжаренiй печi, обкладенiй свiтло – блакитними кахлями з квiтковим малюнком, потрiскували дубовi полiна, додаючи затишку вiтальнi Івана Івановича. Вiн саме повернувся з вiдрядження до Миргорода на похорони тамтешнього засiдателя, де й придбав у сiм’i покiйного колекцiю старовинних люльок.
Яких люльок там тiльки не було! З довгими чубуками та мундштуками, геть згризеними мiцними зубами запорiзьких розбишак ще на берегах Туреччини та в чайках, обшитих очеретом, на Чорному морi. Глиняних голландських череп’янок та коштовних порцелянок, що iх привозили з Європи вiйськовi найманцi – козаки ще за часiв взяття отаманом Сiрком Дюнкерку. Простих носогрiйок й цупечок та бойових люльок видатних козарлюг, завбiльшки з кулак, окованих мiддю й оздоблених бурштином i намистом. Рiзьблених чортами та янголами люльок миргородського полку, серед яких була й люлька грузинського князя й поета Давида Гурамiшвiлi, для котрого Миргород став другою батькiвщиною, а Григорiй Сковорода – другом та вчителем.
Але серед цього розмаiття Івану Никифоровичу впала в очi саме люлька з вирiзьбленими на нiй масонськими знаками. Ця люлька зi старого наросту кореню середземноморського вересу, з мундштуком зi слонячоi кiстки, добре збереглася, бо, мабуть, користувалися нею рiдко. Брiарова чаша, розмiром з добрячий кулак, мала рiзьбу з десяткiв чудернацьких символiв, довгий чубук був окований срiблом iз карбуванням мальтiйським хрестом, загубник з бурштину у формi риб’ячого хвоста теж приховував на собi загадковi позначки.
– Палкiна? Ви маете на увазi iмператора Миколу Першого? То й при Другому ще можливо задарма з’iздити в казенному вагонi до Сибiру за якусь дрiбничку, – в тон приятелю вiдповiв Іван Іванович, з посмiшкою подивившись з верхiвки свого зросту на маленького товстуна, що задумливо пiдкручував рудого вуса. – А що ви на тiй люльцi таке дивне роздивилися?
– Рiч у тому, що на люльцi розташованi масонськi символи. А як вiдомо, на початку ХІХ сторiччя на Полтавщинi був осередок впливовоi масонськоi ложi. В неi входили навiть такi багатii, як Кочубей. Та керували цим осередком зовсiм iншi люди, а багатii були лише, так би мовити, на пiдхватi. Грошовi мiшки, не бiльше. Тому, коли царський уряд заборонив масонство та почалися арешти, такi, як Кочубей, вiдбулися легким переляком та, звiсно, чималенькими грошенятами на хабарi, – презирливо посмiхаючись, розповiдав Іван Никифорович.
– Цiкаво. Це тi Кочубеi, що з iхнього роду походила юна Мотря Кочубей, коханка старого гетьмана Мазепи? – виявив обiзнанiсть у амурних справах минулоi Гетьманщини Іван Іванович.
– Саме так. Так що за таку люльку в тi часи можна було втрапити в велику халепу. Деякi невеличкi полтавськi пани лише за масонський знак у якомусь листi поiхали тодi до Сибiру. Звiсно, не з власноi волi, – з сумною усмiшкою вiдповiв Іван Никифорович.
– Якi все ж жахливi часи. А що було далi з полтавськими масонами? – приятель дiйсно неабияк зацiкавився цiею розповiддю.
– Царська кiшка знала, чие сало з’iла, то ж була постiйно насторожi. Нашi краi завжди були осередками вiльностi та загрози для деспотiв, навiть пiсля розгрому козацтва. До речi, Пiвденне товариство декабристiв, до якого входило багато полтавцi