Елiксир вiчноi смертi

Олекса Донiч

Полтавськi детективи #1

Цикл детективних iсторiй «Полтавськi детективи» (“Елiксир вiчноi смертi”, “Домiвка Рiчарда”, “Бiлявка з Вiдню”) заснований на реальних подiях кiнця ХІХ початку ХХ столiття. Мiсто вражене вбивствами дiвчат – хтось полюе на беззахисних красунь заради отримання елiксиру вiчного життя. Двое детективiв-аматорiв знаходять справжнього злочинця, але…

Олекса Донiч

Елiксир вiчноi смертi

Таемниця зникнення дiвчат

Якось у пору заходу сонця, коли спека лiтнього дня мляво поступалася нiчнiй прохолодi, у Полтавi на Бiлiй альтанцi з’явилася кумедна пара. Довготелесий пан вiком десь рокiв тридцяти, зодягнений у лляну лiтню двiйку, ледь помiтно стримував цибатий крок, щоби товстун поруч встигав зробити кiлька дрiбних.

Супутники спинилися бiля середньоi колони альтанки. Товстун дiстав iз кишенi свiтлоi iнженерноi тужурки блакитний носовик iз вензелями Пiвденноi залiзницi та почав, знявши форменого кашкету, ретельно обтирати ранню лисину, чоло, великий нiс – сливу та пiдкрученi до гори рудi вуса пiд пишними щоками. Його товариш тим часом, поводячи довгим носом, замрiяно дивився великими темними очима на розлогi, розмитi вечором смарагдовi краевиди, рiчку Ворсклу та вiдблиски зникаючого червоного сонця на хрестах величного монастирю. Огляд з Івановоi гори був пречудовий, ще й з низин Подолу долинав бренькiт бандури та дiвочий спiв, додаючи панорамi неабиякоi чарiвностi.

– Не туди ви дивитесь, Іване Івановичу. Погляньте краще праворуч, на хатину нашого малоросiйського Вергiлiя, – мовив товстун, зблиснувши розумними жовтавими оченятами.

– Та не хочу, шановний Іване Никифоровичу, бо ж око муляе ця «мерзость i запустенiе» хати видатного земляка нашого. Скiльки вже зверталися до губернатора з проханнями дозволити збiр на хату – музей Котляревського, але зась, у високих кабiнетах до самого Петербургу все малоросiйське пiд пiдозрою та забороною, самi ж знаете.

– То ж бо й воно, що Малоросiя. Славнi нашi пращури, запорожцi, жили в Украiнi й були великi, а ми, мабуть, малi та миршавi. То швидко вже до блiх докохаемось, коли росiйського белетриста Гоголя славимо, а украiнських забуваемо.

– Та годi вам уже. Микола Васильович кохав та прославив Украiну.

– Авжеж, Еней був парубок моторний. Особливо прадiдiв наших прославив.

– Годi, годi, Іване Никифоровичу, вам той Гоголь, як коту пацюк. Я ж знаю, що вiн – ваш найулюбленiший письменник ще з дитинства. Краще дивиться, який чудовий вечiр.

– Так, але звiв його з розуму той Петербург, злизав, як туман снiг навеснi.

Слiд сказати, що iхнiй земляк Гоголь насправдi прославив прадiдiв Іванiв у своiй повiстi. Дещо, звiсно, перебiльшив, не без того, бо й дiди та батьки iхнi були дуже дружнi, та й самi вони, бувши однолiтками, товаришували змалку. Навiть навчаючись у Киевi (Никифорович – на iнженера шляхiв сполучення, Іванович – на факультетi права), трималися поруч та згуртували всiх землякiв у студентське товариство «Лицарi Миргородськоi калюжi». Безвусi «лицарi» за статутом повиннi були звертатися один до одного на «Ви» та по iменi батьковi, то з того часу друзi спiлкувалися мiж собою тiльки так, хоча й бiгали разом ще голопузою малечею.

Потiм повернулися до Полтави, Іван Іванович згодом став чиновником особливих доручень при губернаторi, Іван Никифорович – старшим iнженером у майстернях полтавськоi залiзницi. Придбали невеличкi будинки з червоноi цегли бiля Спаськоi церкви, звiсно, один коло одного. Прислуга була в них також одна на двох, тiтка Горпина, бо ще холостякували, а витрачати марно грошi нiколи не мали бажання.

Споглядання друзями панорами перервала курява пилюки, що здiйнялася на захiд вiд Рiзницькоi гори, вiдразу за водонапiрною баштою в самiй верхiвцi Панянки, та привернула увагу всiх, хто милувався краевидами з альтанки. Досить швидко з гори до Подолу спускалися декiлька екiпажiв. Іван Никифорович вийняв iз кишенi маленьку розкладну пiдзорну трубу та почав придивлятися.

– Еге ж, та це полiцмейстер та начальник розшуку разом iз приставами, а за ними – судовий лiкар. Щос