Афганський кут крилатоi Серафими

Раiса Плотникова

Подii гостросюжетного роману «Афганський кут крилатоi Серафими» беруть свiй початок на територii держави, де Радянський Союз веде неоголошену вiйну. Молода жiнка, опинившись у лавах так званого обмеженого контингенту, намагаеться збагнути, чому люди, обпаленi военними дiями, iнодi добровiльно поверталися в пекло i вважали роки, прожитi в Афганiстанi, найкращими роками свого життя. Вихоплюючи яскравi епiзоди з буденного перебування в бригадi на перетинi малих i значущих подiй, де люди знаходили не тiльки друзiв, а й зустрiчали негiдникiв серед своiх спiввiтчизникiв, авторка знайомить читача не стiльки з вiйною, скiльки iз побутом пiд час вiйни. Головна героiня роману Серафима Гай, потрапивши в гострий кут афганського пекла, знайшла поруч бiйнi свою пристрасну жiночу долю i, можливо, себе…

Раiса Плотникова

Афганський кут крилатоi Серафими

I

Лiтак не летiв, а борсався у повiтрi безпорадним залiзним метеликом. Вiн, то провалювався у бездонну прiрву, примушуючи пасажирiв дружно видихнути «ах», то здригався, неначе врiзався у гранiтну скелю. За iлюмiнатором неоковирна сиза маса, збиваючись докупи, нiчого доброго не обiцяла. Люди пригнiчено мовчали. Хтось хапався за груди, хтось – за голову, чиiсь руки прикипiли до поручнiв, були вже й такi, що тримали пакети бiля рота.

– Я так боялась обстрiлу, – порушила мовчання огрядна бiлявка, заговоривши так, нiби зверталася до самоi себе. – Та тут i без обстрiлу – жах якийсь!

Їi трохи веснянкувате обличчя вкрилося великими краплями поту, якi, змiшуючись iз тихими сльозами, розповзалися по щоках синьо-чорними смугами чудернацького татуювання.

Серафима Гай, покопирсавшись у своiй невеличкiй валiзi дiстала звiдти бинт i вiдiрвала чималенький шмат.

– Витрiть обличчя, – простягнула руку до бiлявки.

Вони сидiли поруч.

– У мене, мабуть, жахливий вигляд? – Стурбовано запитала та.

– Нiчого, ми тут не на подiумi.

– А ви тiльки зблiдли. Я завжди заздрила жiнкам, якi мають темнi брови i вii.

Жiнка нiяково клiпнула червоними очима в обрамленнi безколiрних, ледь помiтних, волосинок. Ще щось сказала. Та Серафима вже не слухала. Вона зав’язала у мiцний вузол свое густе рiвне волосся, встигла мотнути, так званим, хвостом, i схопила пакет, вiдчуваючи що ii зараз знудить. Ще мить – i iй вже нiхто не буде заздрити. Сама собi здалася схожою на хруща у сiрниковiй коробочцi, який, втомившись борсатися без пуття, склав лапки – не шкряботить навiть. Звичайно, тут не одна вона така, але вiд усвiдомлення цього чомусь не легшае. Клята бовтанка вителiпуе нутрощi, перевiряючи на мiцнiсть вестибулярний апарат, а вiн же все життя мучив своею недосконалiстю. Несподiваний дотик до плеча примусив здригнутися. Збентежено озирнулася i встигла подумати: «Ну якого дiдька – не до контактiв».

– Бачу, тобi зле, чорноброва, – сказав чоловiк у вiйськовому, – то, може, пiгулку?

Це все, що Серафимi вдалося розгледiти i почути, бо ii понесло… Подумки проклинаючи свое паскудне становище, припала до пакета. Про щось iнше думати вже не могла.

Через п’ять хвилин власне черево, бите корчами, сприймалося, як залiзне кувадло, а вимушене оприлюднення слабкостi – мало не стриптизерством. Коли на диво спритна у такiй «пiковiй» ситуацii стюардеса звiльнила Гай вiд пакета, допомагаючи порадами врiвноважити становище, очi самi собою заплющились – бачити не хотiлось анiкогiсiнько.

– Ну що, чорноброва, легше? Потрiпав тебе «афганець», – почула побiля вуха голос, який належав все тому ж чоловiковi.

– Який ще «афганець»? – вiдповiла на запитання запитанням, вiдчуваючи деяку полегкiсть у нутрощах i водночас неабияке роздратування, що струмувало вбiк вiйськового.

– Вiтер такий, пiвденно-захiдний. Дме мiсяць, а то й два.

– А-а-а… – i знову заплющила очi, вiдштовхуючи вiд себе всi слова i доторки, ставлячи навмисний бар’ер у спiлкуваннi.

Лiтак все ще борсався у тенетах вiтру, але, вiдчуваючи себе розчленованою i спустошеною, Серафима сприймала зовнiшне з байдужiстю глядача.

Сусiдка по сидiнню дiстала косметичку i пiд