Перекручена реальнiсть

Ірина Солодченко

На телеекранах – мужнi озброенi героi у супроводi довгоногих бiлявок стрiляють один одного. Мiс Марпл та Шерлок Холмс розгойдують нудьгу пересiчного громадянина, схилившись над мертвим тiлом. Розпластаний небiжчик з кулею у лобi – це щось не iдентифiковане, чуже, абстрактне… Але на лавi пiдсудних той самий «герой» не виглядае так впевнено, а бiлявка насправдi виявляеться фарбованою пiдстаркуватою тiткою. І постають питання: звiдки взялася зброя у краiнi, де ii нема у вiльному продажу? якi космiчнi шляхи зiбрали таких рiзних людей на мiсце злочину? а жертва, виявляеться, – не кордубата купа на пiдлозi, а жива душа. Зi своiми планами, почуттями, свiтоглядом… Ця людина жила поруч з вами i ii кожен мiг добре знати. На фонi всього цього з одного боку – зграя тих, хто наживаеться на чужiй бiдi, а з другого – суддя, якому належить розiбратися у всiй цiй колотнечi. Та чи здатен украiнський суддя взагалi винести справедливий вирок?

Ірина Солодченко

Перекручена реальнiсть

Здесь все было словно перекрученная реальность

Изученного мира, – одновременно страшная, смешная и нелепая…

    Станiслав Соловйов, «Grunedaal»

Усi персонажi та подii у романi – вигаданi, i будь-яка подiбнiсть до живих або померлих персонажiв або до теперiшнiх чи минулих подiй е винятково та цiлком випадковою.

Частина перша

Незримi ваги

1

Одного спекотного травневого дня на початку ХХІ сторiччя до залу засiдань районного суду великого мiста впевненою ходою увiйшла жiнка середнього зросту рокiв сорока восьми-п'ятдесяти. Одягнена в чорну мантiю, з пiд якоi кокетливо визирали елегантнi червонi туфлi, жiнка пройшла до жовтого обдряпаного столу, який стояв у глибинi кiмнати, повернулася, огледiла зал, поклала на стiл важкi томи i промовила напрочуд низьким та спiвучим голосом: «Прошу всiх сiдати». Вiдкинувши з чола пасмо каштанового виткого волосся, вона зажадала аби прочинили вiкно. Конвоiр, червонопикий i на диво аж нiяк не спiтнiлий дядько виконав ii прохання i обережно присiв на хиткий стiлець поруч з клiткою. Важко зiтхнувши, жiнка пiрнула у свое крiсло i знову огледiла зал. На лавах примостилися п'ятеро учасникiв засiдання, якi дивилися на неi напруженими та сумними очима. Пiдсудний, чорнявий, гнучкий, фiзично розвинутий хлопець з очами-буравчиками на смаглявому обличчi, нервово бiгав по клiтцi. В його ходi навiть по такiй мiзернiй площинi вiдчувався крок вiйськового: плечi рiвнi, а пiдборiддя – геть пiднесене вгору.

Суддя Ольга Дорош, так звали цю жiнку, вiдкрила товстий том кримiнальноi справи. Сьогоднi – звичайне судове засiдання в справi Забарова за частиною першою статтi 115 «Умисне вбивство»… Звичайне – та не звичайне. Вбивства суддi доручили розглядати нещодавно. Та про це учасники засiдання, якi наразi не зводили з неi очей, не здогадувалися. А всюдисущi адвокати знали та помовчували… Проте суддя вела справу досить впевнено. Пiсля формальних процедур вже почали допитувати свiдка Лисенка, коли раптом дверi розчинилися, й до зали влетiла груба, яскраво нафарбована дiвчина з довгим вибiленим волоссям. З-пiд ii куцого джинсового сарафану вилискували товстi литки. За дiвчиною ледве протиснувся оператор, приосадкуватий парубок у шкiряних штанях та кiнокамерою на плечах.

– Пробачте, що так запiзно… Алла Жинсовська, 21 канал, – рiшуче вiдрекомендувалася дiвиця та кинула операторовi. – Дмитре, постiй тут…

Голос в неi був занадто верескливим для такого дебелого тiла i через це разив слух. Допоки збитi з пантелику конвойнi дивилися на суддю, метикуючи чи не з ii дозволу в залi буде провадитися зйомка, новоприбула притулила мiкрофона до рота. Звикла до всього на свiтi, суддя на мить розгубилася. Вона навiть трохи почервонiла вiд такоi нахабностi, та потiм пiдвелася, i мiцно схопившись за спинку свого просидженого за 10 рокiв суддiвства крiсла, аж занадто чiтко вимовила:

– З якоi рацii? Я не надавала дозволу провадити зйомки. Прошу вас негайно залишити зал засiдань!

Конвой нарештi оговтався й зiскочив з мiсць. Журналiстка, розумiючи, що зараз ii виведуть, звернулася до суддi:

– Вибачте, в мене не було часу отр