Амба. Том 1. Втеча

Влад Землянин

«Амба» Влада Землянина – це роман, який понад чверть вiку чекав свого читача i часу, не втративши при цьому актуальностi та кровного зв’язку з минулим i майбутнiм. Часу дивного, з подiями жахливими. Часу, який мало хто правильно розумiв. І найголовнiше – часу, який не став уроком для бiльшостi з нас… На розсуд читача пропонуеться перший том роману пiд назвою «Втеча». Влад Землянин (Володимир Карпенко) – автор 14 книг, лауреат лiтературноi премii iменi Володимира Короленка НСПУ та премii iменi Володимира Малика.

Влад Землянин

Амба

Том перший. Втеча

Це не роман про табори, а про людей загалом.

    Іван Дзюба

Слово про автора

Твердiше За Алмаз

Геологи не сумнiваються: у живiй та неживiй природi наймiцнiший – алмаз. Його твердiсть за спецiальною таблицею – 10 одиниць.

Книгу «Твердiсть одинадцять» я вперше прочитав у рукопису. І було це тридцять iз гаком рокiв тому[1 - Тридцять iз гаком – на 1997 рiк (ред.).]. Саме тодi мене, в ту пору дев’ятнадцятирiчного, доля звела з Володимиром Карпенком.

Учорашнього геолога волею безглуздого випадку життя викинуло на узбiччя. Та й саме життя його пiсля укусу енцефалiтного клiща деякий час тлiло вуглинкою, вкритою попелом. У 26 – iнвалiд працi другоi групи. Пiд питанням опинився сенс самого буття: задля чого жити, якщо немае можливостi займатися справою, якiй присвятив юнацькi мрii.

Та про все це я довiдався пiзнiше. Як i про те, що книга-рукопис – лише фрагмент великого роману. Жалiсливе спiвчуття не властиве натурi колишнього геолога. Вiн не розповiдав докладно про раптовий тектонiчний розлом, який розбив його долю на двi частини. До моменту нашого знайомства в Полтавському лiтоб’еднаннi вiн остаточно визначив, якою стежкою продовжувати шлях, якою мае бути подальша його доля. Ризикну сказати – головною.

З’ясувалося, з далекого «вiдлигового» 1965 року вiн уже писав свою «Амбу». І чверть столiття тому (1971 року) я став одним iз перших i небагатьох читачiв цiеi незвичайноi для того часу книги. Як i «Твердiсть одинадцять», вона приголомшила мене. Тому що письменник наважився через долi табiрникiв-зекiв показати жорстокiсть Системи (1965–1971 роки), яка «чавунною силою» МАХОВИКА перемелювала «людський матерiал» нашоi новiтньоi iсторii. Сам же автор здавався менi неймовiрно вiдчайдушним ди-сидентом, хоча вiн, цiлком зрозумiло чому, не визнавав цього тодi, але не погоджуеться з цим i тепер, стверджуючи, що завжди писав правду життя.

Згаданi книги i сьогоднi читаються на одному подиху. У тому, що iх, можливо, хтось сприйматиме менш гостро i болiсно, нiж у тi роки, коли ще не передавався голосами з-за «бугра» «Архiпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженiцина i не побачила свiту табiрна проза Варлама Шаламова, невиннi автор та його твiр.

Але, як мовиться, немае пророка в своiй вiтчизнi… Та й на що мiг розраховувати невiдомий письменник-початкiвець iз провiнцiйноi Полтави, беручись за ТАКЕ?! Напевно, самому ж Володимировi Карпенку потрiбно було не тiльки розповiсти про те, з чим довелося зiткнутися на тайгових стежках, у глухоманi, але й довести насамперед самому собi: так, вiн може! А те, що вiдмовляли у друцi – так вiн же творить не заради миттевого визнання, коли «балом» править МАХОВИК. Автор «Амби» писав та навчався в Москвi на вiддiленнi прози Лiтературного iнституту iменi Горького при Спiлцi письменникiв колишнього СРСР.

І його дипломна робота пiсля копiткоi працi «ножиць» стала фрагментом «Амби» (книга «Втеча»), яка на той час отримала чимало схвальних вiдгукiв i… порад заховати рукопис подалi вiд грiха.

І потекла рiчка часу…

…Книги Володимира Карпенка прийшли до читача зовсiм недавно – з 1990 року. Через п’ять рокiв – вiн уже член Спiлки письменникiв Украiни.

Можливiсть видрукувати свою головну працю в повному обсязi, здаеться, з’являеться лише зараз. Подякуемо ж i ми тим, хто в наш смуто-акулячий час (за визначенням автора роману) дав життя книзi, гiдно оцiнивши ii долю. І самого письменника…

Шановний читачу! Ви читаете перший том твору, який понад чверть вiку чекав свого читача i часу, не втративши при цьому актуальностi та кровного зв’язку