Паперова лялька

Тетяна Тiховська

Подii роману-трилогii точаться протягом майже цiлого сторiччя i подумки переносять читача вiд пiдпорядкованоi царськiй Росii Варшави до золотих копалень Захiдного Сибiру – з усiм iх кримiнальним арсеналом, аж до вбивства. Революцii, вiйни, що iх було забагато впродовж XX вiку, жбурляють долю украiнськоi жiнки як скажений вiтер – паперову ляльку. Головних героiнь трилогii пов’язують не лише кревнi узи, а й майже мiстична iсторiя старовинноi прикраси, що мае властивiсть повертатися до власника…

Тетяна Тiховська

Паперова лялька

Пролог

Десь тут був камiнь. Великий камiнь на розi Базарноi i Московськоi. Камiнь, на якому можна було й посидiти, якщо кохана занадто барилася (а так, як чесно, було майже щоразу). У цих двох навiть був вислiв, зрозумiлий тiльки Їм: доведеться сидiти на каменi. Тобто жди-пожди, коли вже вона причепуриться.

Неможлива спека. Поряд iде Катруся – iй обiцяно пiти на пляж.

– Можна взяти паперову ляльку?

Хай бере, вона хоч не важка. Бо як йти кудись з малою дитиною… Та ще й спека дошкуляе.

Дiйшли. На березi Днiпра не так вiдчуваеться спека. А вода – як молоко з-пiд корови. Яка все ж таки розкiшна рiка! Куди там Сенi – так, канал, трошки бiльший за струмочок, суцiльно закутий у бетон. А Днiпро! – широкий, суднохiдний, вбраний в смарагдовi шати! Аби не спекота. Чи то день сьогоднi такий? На небi анi хмаринки, сонце пече немилосердо, а рiка так i вабить зануритися i не вилазити з води.

На березi – рясно-рясно людей. От якась панi доволi поважного вiку засмагла як тубiлець. Мабуть, вiдпочивае тут щодня. Он якась родина вивела iз задухи мiського помешкання дiтей i песика. Такий собi кумедний песик – здаеться, тер’ерчик. Попри спеку бiга, як навiжений, вздовж берега i приносить хазяям усяку погань. От принiс i поклав до нiг мокрий напiвзотлiлий корч. Дуже потрiбна рiч. Побiг далi.

От молода родина привела двiйко маленьких хлопчакiв. Близнюки. А тато в них, вочевидь, мае азiатське корiння. Тодi зрозумiло – у них чомусь хлопчики народжуються набагато частiше, нiж дiвчатка.

От молода родина привела двiйко маленьких хлопчакiв. Близнюки. А тато в них, вочевидь, мае азiатське корiння. Тодi зрозумiло – у них чомусь хлопчики народжуються набагато частiше, нiж дiвчатка.

Песик знов щось принiс. Що там цього разу? Здохла риба. Годувальник.

Як дивитись на небо з землi, здаеться, навiть лiтак пересуваеться, як спритний равлик. Як тодi помiтити рух хмаринки, яка лише править за наочну позначку двобою двох невидимих велетнiв – холодного i гарячого повiтря?

На край сонця напливла низька бузкова хмара, завмерла на деякий час i посунула далi.

А в цей час невидимi велетнi вирiшували, кому панувати над цiею мiсциною найближчого часу. І нiхто не збирався поступатися.

Родина iз песиком десь подiлася – щось вiн почав скавчати. Катруся, що накупалася аж до синяви, сидить на пляжнiй ковдрочцi i вдягае ляльку. Мабуть, у принцесу. Перепрошую. Зараз дiвчатка грають не в принцес, а в Белль, Жасмин i Арiель – вироблених на один кшталт дiснеевських красунь.

Наче здiйнявся невеличкий курний стовпчик. Чи то вiд спеки мариться?

Хмара насувалася на сонце дедалi бiльше. А велетнi вже випробували силу, тиснучи один на одного, пiдхоплюючи своiми пасмами куряву, дрiбне смiття, пiсок.

Декотрi, тi, що вiдпочивали, почали збиратися додому – чи то завчасно так вирiшили, чи то вiдчули наближення негоди. Але таких була меншiсть. Бiльшiсть залишалась на березi: адже тiльки-но була така приемна погода. От тiльки хмарка пропливе…

Велетнi вiдступилися на крок один вiд одного – i з усiеi лютi помчали, нахиливши лоба, один на одного з единою метою: розчавити, знищити, перемогти. На землi здiйнялась курява, пiсок заслiплював очi, вiти дерев переплiталися i ламалися, а на небi, там, де стрiлися два велетнi, виблиснула блискавка, i, звуком наздоганяючи свiтло, пролунав грiм.

Уже самi безтурботнi зрозумiли: бути хлющу. Кидали до ковдрочки всi речi (потiм розберемо), хапали цей куль та бiгли до найближчого «грибочку». З боку одного лантуха щось ковзнуло назовнi i одразу було пiдхоплене i покручене вiтром.

– Лял