Мемуари украiнського Казанови

Антiн Щегельський

Новели Антiна Щегельського – це сатиричний погляд на життя в сучаснiй Украiнi. Писанi майже з натури його героi —полiтики, державнi службовцi рiзних рiвнiв, журналiсти, бiзнесмени, простi селяни i робiтники – живуть у вигаданому, але дуже близькому до реального свiтi. Їм зовсiм не чужi усi вади i принади сучасного суспiльства. У боротьбi за виживання вони тяжко працюють. І водночас не проминають нагоди пiдставити ближньому пiднiжку чи скочити в гречку. Нiжно закохуються й гiрко розчаровуються. Словом, живуть.

Антiн Щегельський

Мемуари украiнського Казанови

За доляри

Пальцi очей моiх

Заблукали в твоему волоссi,

Долонi о чей моiх

Пестять шию твою.

Губи о чей моiх

Цiлують тебе до нестями -

Тiльки не знаю, чому

Сам я до тебе

не йду.

Поет Іван дуже довго чекав тролейбуса. Вони i в гарну погоду о такiй порi ходять не часто. А тут вже другу добу люта завiрюха засипае свiт дрiбним колючим снiгом. А що у негоду вулицi навiть у центрi майже не прибирають, то транспорт ледве повзае мiстом, перемiшуючи колесами снiг iз сiллю, яку iз царською щедрiстю висипають на дорогу комунальнi служби. Люди й машини буквально плавають у тому рiдкому солоному мiсивi, вiд якого шкiра на взуттi бiлiе i дубне, а метал на кузовах автомобiлiв миттю вкривае iржа. Саме через ту сiль Іван не ризикуе в зимову негоду виганяти з гаража свого новенького «Ланоса». Тож i iздить, як бiльшiсть киян, громадським транспортом. А за це доводиться розплачуватися втраченими в чеканнi годинами.

Поруч на зупинцi тупотiли змерзлими ногами ще кiлька запiзнiлих пасажирiв. Іван вже давно запримiтив серед них дiвчину, вiд якоi вiяло якимось досi невiдомим, а, може, вже давно забутим теплом i затишком. У коротенькiй пухнастiй шубцi, високих, нiби гусарськi ботфорти, чобiтках вона була прекрасна, як грiх, про який мрiе мало не кожен чоловiк. Але рiдко хто вiдважуеться зробити крок назустрiч.

У передчуттi чогось ще незвiданого, але дуже приемного, вiн iнстинктивно намагався триматися поближче до незнайомки. «Ось зараз пiдiйде тролейбус, – думалося йому, – ми сядемо поруч i тодi я обов’язково заговорю до неi. Познайомимось, а там»… Вiн мiг би без кiнця фантазувати про те, що станеться потiм. Головне зробити перший крок. А для цього треба, щоб нiхто не випередив i не втелющився на його мiсце.

Іван чомусь вважав, що мiсце на сидiннi поруч iз дiвчиною вiдведене для нього самою долею. Але сталося зовсiм по-iншому. Вона вибрала не подвiйне, а одинарне сидiння. Тож Івановi нiчого iншого не залишалося, як всiстися навпроти. «Так навiть краще, – подумав вiн. – Не треба буде нiчого вигадувати, щоб подивитися на неi. Та й розмовляти зручнiше, коли бачиш обличчя спiврозмовницi».

А милуватися дiйсно було чим. Вiн крадькома позирав на ii красиве й нiжне, нiби виточене вправним майстром, личко, маленький носик, припухлi, наче капризнi вуста. Потай тонув у неймовiрно синiх, аж неприродних, величезних очах i всi слова застрявали йому в горлi, бо здавалися порожнiми й нiкчемними. Якби сусiдка не була такою звабливою, Іван не, вагаючись, заговорив би до неi. А так…

Поки збирався з думками, час, коли ще зручно починати знайомство iз простого вiтання, був безнадiйно згаяний. І тепер звичайнiсiньке «привiт!» прозвучало б придуркувато. Принаймнi, у цьому вiн переконав себе без жодних сумнiвiв i вагань. Зауваження ж про погоду також прозвучали б банально i недоречно. Про це треба було говорити пiд поривами колючого вiтру на зупинцi, а не в затишному салонi новенького тролейбуса.

«Скажу про те, що вона красива», – подумав Іван i тут же осмикнув себе, вчасно здогадавшись, що про це iй говорять усi чоловiки, а йому так кортiло бути оригiнальним.

«Нi, лiпше я просто вiзьму ii за руку й скажу правду, що закохався з першого погляду. Але що подумае вона? – Боровся вiн сам iз собою. – Чи не образить ii така нахабна вiдвертiсть, якщо не вiдверта нахабнiсть?»

Тим часом дiвчина вже давно помiтила, що сусiд навпроти аж занадто небайдужий до неi. Нi, зовсiм не так, як всi iншi чоловiки, якi були в ii життi. Ще вiдтодi, як в раннiй юностi вперше