Дума про Хведькiв Рубiж

Володимир Худенко

Цього разу конотопський маестро мiстики i хоррору Володимир Худенко звертаеться до iсторичноi тематики. Упирi та iнша нечиста сила, виявляеться, триста-п’ятсот рокiв тому були активнiшими, так би мовити, в суспiльному життi Європи i решти краiн зокрема. Величезна армiя справжнiх кровожерiв iз заходу йде захоплювати людський свiт. І це не якась там хаотична юрба. Це вишколена регулярна армiя упирiв. І нiщо i нiхто не може чинити iй опiр. Нiхто, крiм козака Хведька. Та чи по силам одному, хай навiть характернику, протистояти цiй навалi?

Володимир Худенко

ДУМА ПРО ХВЕДЬКІВ РУБІЖ

(Роман)

«Спочатку був хрест, i хрест був у вiчностi, i на хрестi сидiв ворон.

А пiд хрестом була могила, i могила та звалась вiчнiстю.

І був хрест перевернутим хрестом.

І клював ворон могилу, злетiвши з хреста.

І там, де клював, стала твердиня.

І була твердинею вселенська тьма, i е вона донинi,

i зветься простором i часом, i мае у собi вiчнiсть.

Ходив ворон по твердинi, походжав, i сiяв по твердинi рух, i рух став свiтом.

І з того стала тьма i свiт, що е донинi.

А тодi злетiв ворон iз тьми i свiту.

І помiшались тьма i свiт.

І стала мiж тьми i свiту помiсь, i звалась життям.

І то було першожиття.

І вмирало першожиття, бо тьма оддiлялась од свiту знову.

Бо тьма була не свiт.

І не хотiло першожиття вмирати, i здержувало тьму зi свiтом.

І се був початок.

Та не в’язався свiт iз тьмою, i вмирало першожиття.

І тодi деякий свiт став тьмою, а тьма свiтом.

І з них стало друге життя.

А друге життя було смерть»

    (З упирськоi Книги одкровень.

    «Про створення свiту».

    Цикл перший. Одкровення перше.

    Про ворона, могилу i хрест)

До чительника

Текст, приведений нижче, е нiчим iншим, як жахалкою, розказаною вашим покiрним слугою в нiч на Івана Купала 6–7 липня 200… року коло ватри на околицi села Карабутове Конотопського району Сумськоi областi пiсля дванадцятоi години i аж до ранку. Слухачами моiми були моi ж шкiльнi товаришi – учнi, певне, 10–11 класу на ту пору, якщо я не помиляюся, звичайно. Варто лише додати, що як ви явите таку ласку дочитати сей текст до кiнця, то неодмiнно зможете причислити й себе до тii юрби парубкiв та дiвчат коло вогнища у полуночних сутiнках, мiж iще подекуди мальовничоi пiвнiчноукраiнськоi природи.

«…i виходив Христос смiятися до Іллi i був Господь»

Заспiв

Зараз от боку оного козацтво по розных городах розишовшися, полковников, сотников собi понастановлявши и гдеколвек знайшлася шляхта, слуги замковiе, жиди й уряди мiскiе – усе забияли, не щадячи анi жон и дiтей iх, маетности рабовали, костели палили, обвалiовали, ксiонзов забияли, дворi зась и замки шляхецкiе и двори жидовскiе пустошили, не зоставаючи жадного цiлого. Рiдкiй в той крiвi на тот час рук своiх не умочил и того грабленiя тих добр не чинил.

    Лiтопис Самовидця

На початку травня пiд Жовтими Водами вбивали.

І був там грiх масовий, у всiй своiй сутi об’емнiший за будь-якi проповiдi чи сповiдi перед Cвятим Таiнством причастя у будь-якому ж iз соборiв всii неньки-Украiни од храму великомученицi Тетяни до самоi Софii Золотоверхоi, де дзвони торкають небес.

А чи ж дзвенiли дзвони тi пiд Жовтими Водами, в степу, мiж стогону зранених та ляскоту шабель теi години?

Дзвенiли добряче, панове.

Дзвенiли тi дзвони…

А бiй же чувся тупотом, ударами по живому i мертвому м’ясу, матюками та хриплими одкровеннями чиiхось вуст мiж самi хмари:

– Дiва Марiя, Спаси!

i

– Дiва Марiя, Спаси!

Івана Остаповича Виговського тягли двое попiд руки, що були добряче туго зв’язанi, з одного осередку оточення кудись у тил, а там, на передньому краi, шумiло та ревiло безудержне море скорботи, i вже колишнiй польський вояка ще силкувався вслухатися в той гвалт, аби почути якiсь, може, вказiвки колишнiх же своiх командирiв.

Хтозна.

Іван Остапович скривився гримасою якоiсь вiдстороненостi, а може, й навiть приреченостi, хоч i поставив перед своiм сумлiнням умову не зважати на все те, що вiдбувалось довкола. Вiн тiльки рухався туди, куди саме його волокли двое: пристаркуватий, лiт пiд шiстдесят, i трохи молодший, як