Лицар Зоряного Часу

Василь Юдов

Лiлiя Нiколаенко

Головний герой на iм’я Квiтка – непростий хлопчик. Вiн любив малювати i мрiяти, але навiть подумати не мiг, що одного разу доля подаруе йому захоплюючу подорож у королiвство Часу. Там, у казковiй краiнi йому поталанить пройти по галереi неймовiрних чудес та зустрiти справжнiх друзiв. В шаленому калейдоскопi пригод на Квiтку чекають нелегкi випробування. Зiйти з дороги добра його спокушатиме пiдступна Вiдьма Бажань. Нашому героевi потрiбно буде чимало зусиль, щоб довести королю Часу, що вiн достойний стати справжнiм Зоряним Лицарем. Якщо ви хочете прокататися разом iз Квiткою на його чарiвному конi, що проникае крiзь рамки часу i простору, тодi вам сюди!

Лiлiя Нiколаенко, Василь Юдов

Лицар Зоряного Часу

1 частина

Хлопчик Квiтка

Чи було те, чи не було, знае час, бо тiльки час i лiкар, i учитель, i художник. Нам залишаеться тiльки повiрити, що у маленькому гiрському селi жив дивакуватий хлопчик на iм’я Квiтка. Нiхто його не розумiв. Батьки постiйно лаялися, а iншi дiтлахи смiялись та кепкували з нього: «бур’янець-пустунець». Малий був зовсiм самотнiм. Одного разу вiн образився на всiх i побiг далеко вiд дому, у гори. І там, випадково, серед лiсових чагарникiв знайшов маленьку печеру. Залiз туди i…

Вiти терену затулили вхiд до печери так щiльно, що в очах хлопчика з’явились кольоровi круги, а потiм нiби хтось увiмкнув свiтло: перед ним вiдкрилася довжелезна галерея королiвського палацу, на стiнах якоi висiли дивовижнi картини. Але то були не портрети аристократiв чи просто малюнки. На кожному iз полотен було зображено якусь рису людського характеру, а пiд картиною – вирiзьблено ii назву золотими лiтерами. Он прекрасна дiва задивляеться на себе у дзеркало, ледь пiднявши у захватi брови – це самозакоханiсть. Он воiн-богатир гордо пiдносить важкий меч – це мужнiсть i сила. На наступнiй картинi лихвар жадiбно рахуе своi золотi монети, на iншiй – боягуз ховаеться на деревi. Далi заможна дама роздае милостиню бiдним, а старенька мати пригортае до себе дiтей та онукiв. Що це за картини?

Неймовiрна цiкавiсть потягла Квiтку роздивлятися далi: як же це все могло розмiтитися у манюнiй печерi? Але хiба ж вiн знав, що потрапив у казку, або у таке мiсце, де вимiри часу i простору мали своi особливi значення, якi абсолютно не вмiщувалися у земнi поняття i рамки… Точно як всi тi картини, що випирали головами, руками, ногами за межi золотих рам, але при цьому змiст зображення не псувався.

Пройшовши картинну галерею, хлопчик прочинив дверi у простору залу, стiни якоi теж були майстерно розмальованi фресками. Квiтка зрозумiв, що на стiнах зображена цiла краiна. Малюнки розповiдали про життя короля i про подii у королiвствi. Наче продовження чудесноi фрески у центрi зали хлопчик побачив самого короля… Та то була не фреска, не малюнок, а жива дiйснiсть. Король сидiв на високому престолi – добрий i мудрий. Так, вiн був саме таким – хлопчик вiдчував це маленькою наiвною душею. Але, розгубившись вiд побаченоi дивини та величi, вiн стояв i нiяково клiпав на нього оченятами.

В руцi короля поблискував сотнями голубих жаринок водяний годинник. Вода у ньому перетiкала зверху-вниз, бурлила бiлими бульками, свiтилась довкола кусючими промiнцями. З плечей короля падала до пiднiжжя престолу королiвська мантiя, обшита золотими числами i знаками. На головi король мав корону, яку увiнчували дванадцять великих дiадем.

Король уважно i щиро роздивлявся хлопчика, а потiм сам порушив мовчазну тишу:

– Так, я король Часу. Я можу наказати i час зупиняеться. Я можу наказати i час побiжить так швидко, що його потiм не наздогнати. Це я вiдкрив тобi ту маленьку печеру, в яку ти потрапив i прийшов сюди. В iншому разi, ти все свое життя шукав би вхiд до неi, як багато iнших людей, спалив би всi своi мрii, а так нiколи i не знайшов би мене…

Хлопчик не йняв вiри: хтось великий та добрий говорить з ним привiтно i дружньо. Маленьке серце схвильовано стукало в грудях i хлопчик не знав, як при цьому поводитись: чи тiкати назад, чи посмiхнутися у вiдповiдь? Цiкавiсть юноi душi запалила в очах iскорки i вiн мовив:

– Т