Криничар

Мирослав Дочинець

“…Дорогий читальнику, наберися неспiшностi, як я зараз. Будь терплячим, як криничар, що довбае колодязь у кремiнному перелозi. І матимеш вiдплату. Зчитуючи попасом моi душевнi повiряння, моi життьовi зарубки, дiйдеш i до головного. Я вiдкрию тобi секрет, як здобути те, чого домагаються всi – Багатство. Я вiдкрию тобi принаду двох головних свобод – звiльнення вiд страху i вiд злиднiв. Бо лише цi двi свободи владнi привести до того, що керуе свiтом i людьми . Ось писемний дiярiюш про мiй свiт – хиткий острiвець у морi часу…”

Мирослав Дочинець

Криничар

Роман

Івану Дочинцю, який вiдкрив менi свiтло книги.

Емiлii Дочинець, яка вiдкрила вагу грошей.

    Мирослав Дочинець.

Я – крихiтний олiвчик у руцi Господа, який пише лист любовi цьому свiтовi.

    Мати Тереза.

Час – це едина монета нашого життя.

    Карл Сендбер.

Коли стаеш на мiст, спробуй палицею – чи надiйний.

    Стара приказка.

Спекотного пролiття року Божого 1728, на Федора-Колодязника (якраз тодi благодатна домiнiя Мункач подарова ясновельможним цiсарем архiепископу графу Лотару Францу фон Шенборну за помiч цiлим драгунським полком у турецькiй вiйнi) в княжому городi Мукачевi на торжищi Пiяц було здвигнуто залiзного боввана. То був пам’ятник не людинi, а псовi. Викуваний зi старих ланцiв, чорний вовчак стояв, задерши голову в розморений полудень, вiтрив гострим носом прибазарний сморiд. Дужi лаби його впиралися в мармурову брилу, привезену гуцулами з Дiлового. Дротяною шерстю пса стiкало вино, що окоренкуватий сивобородий пан, нацiдивши повнi пугари майстрам, виплеснув з корчаги. Ковач Струк, поробник того чуда, мовчки вiдхиливши рукою питво, зiрко придивлявся то до вух звiра, то до панських – i втiшно знаходив подобу. Тодi й сам потягся до вина, що старою бронзою тьмавiло в прозеленкуватому склi.

Другого дня монастирський маляр Жига, що жив пiд мостом на Руському кiнцi, принiс сюди коробицю з жовтим попелом. Розпалив пiд ним солому i, коли попiл розтопився на густу оливу, став з варiшки поливати нею залiзного пса. Олива та нараз застигала – i пес заряхтiв на сонцi, як новий дукат. Торбачка Пiшi-Магда лизала собачий хвiст i гойкала, що то щире золото. Нiби вона на тому розумiлася направду.

Десь за тиждень по тому хтось уночi зiшкрябав золотий покрив – i пес запiстрявiв, як злежаний заячий лайбик. Тодi знову придибав кривий Жига з вiдрятком, i знову крив кування позолотою. І втрете так було, доки не приставили до пса сторожа. І той стелив собi на нiч солможак, а голову клав на камiнну плиту, що нагрiвалася за день. А в дощ натягав над псом просмолену верету i влягався пiд його черевом. Золото не пахло, а дощова вода кисло пахла залiзом.

Мукачiвськi люди нараз полюбили свого боввана. І, погладжуючи його шию, потайки просили собi багатства. Вони знали, що чинять, знали, звiдки в того лаби зросли.

Довго стояв той пес на Пiяцi, i обминала його челядь, вози i роки. Глинянi хижки довкола брала рiка, а натомiсть мурували кам’яницi. Ширшала i твердiшала вулиця. А люди навпаки – м’якли серцями, бо замагалися, виходили з бiди. Мали що продавати, мали за що й купувати. Отож i торговиську стало тiсно. А вiдтак умер той сумноокий пан, перед яким клепав головою кожен мукачiвець, виказуючи йому честь i пошанiвок.

Із пса давно здерли позолоту, пiд ним кублилася жеброта. Позагинали вуха, вiдломили хвiст. Якщо бовван не iржавiв, то лише через те, що дiтня голими гузенятами возилася на ньому. А вiдтак якийсь жид купив те мiсце i скинув пса, переплавив його на долота. Коли вивертали плиту пiд ним, знайшли акацiеву довбанку iз заткальцем. А в нiй шкiряну тайстрину iз зшитком паперiв. Жид з усього вмiв мати хосен, вiн продав знахiдку графському гайниковi Шолтису. А той вiддарував iх учителевi-швабу Ленарту, що навчав його доньок.

Учений чоловiк, маючи пiетет до всякого документа, покликав собi на помiч руського дяка Йвана Гошика з Росвигова. І той вичитав i витлумачив йому кириличне письмо. Не одна корчага вина спорожнiла, не одне курятко було з’iдено за тим перечитом. Що далi вглиблявся Гошик у повiстування, тим бiльше загострювався Ленартiв