Царський пояс

Лiдiя Гулько

Пригоди Мишка в пiднебеснiй Гойтасира #1

Юний друже, тобi, звичайно, вiдомо про скiфiв. Вони заселяли нашi землi в прадавнi часи. Бiльше про скiфiв знае Мишко, твiй сучасник. Ще б пак! Вiн побував у Скiфii. Уявляеш, стояв на майданчику, з якого скiфський шаман опiвночi злетiв на зiрку Сидень. Розкаже Мишко i про Ольвiю, куди хитрощами його завезла Ія. Чому хитрощами? Бо лише Мишка мае чарiвний перстень. З його допомогою Мишко з Іею лiтають, спiлкуються з невидимими iстотами. Про невидимок довго розказувати. Про них сам прочитаеш. Скажу тiльки, що невидимий свiт небезпечний. Але Мишко вийшов переможцем! Вiн не тiльки перемiг велетенського комара i Богинку, вiн повернув вождевi скiфського племенi царський пояс. Для допитливих читачiв вiд 10 рокiв. Тих, хто любить пригоди, кохаеться в iсторii, фольклорi та народних звичаях, закорiнених у прадавнi часи.

Лiдiя Гулько

Царський пояс

Глава перша

Майже казкова передiсторiя

Край нашого села, та ще й над кручею, бовванiла скособочена хата. Узимку за кучугурами, а влiтку за буйним зелом ii й не побачиш. Але нi взимку, нi влiтку стежка, що вела до хатини, не зникала. Мешкав у тiй оселi вiдомий за межами села знахар. На вигляд вiн такий: не старий i не худий, на здоров’я землякам нiколи не скаржився. Приемно усмiхався, гладив розкiшну бороду i розглядав перстень з червоним камiнцем. Звали чоловiка незвичним для нашого краю iменем – Євстахiй.

Дивний чоловiк. Грошей за поради категорично не брав. А от продукти – iз задоволенням. Торби i торбинки, мiшки i мiшечки, склянки, глечики, горнятка з iстiвним добром пiдпирали низьку в хатинi стелю. Євстахiй частенько зашпортувався за них i падав. Безпорадний у побутi, страхи господнi.

Скажете: життя сiльського вiдуна безхмарне? Коли б то так! Жила у нашого пiд боком вусата iстота, що до сверблячки у лапках ненавидiла його гостей. А коли вони ще й приходили з Мурчиками або Гавчиками, то вiд лютi гризла собi кiгтi.

Таки так, мовиться про ненависного селянами гризуна, хатню мишу.

Одного разу вусата заснула на мiшку з пшеницею. Розбудило ii страхiтливе муркотiння. Блимнула миша оком – аж над нею лапа з гостреними кiгтями. Як же вона схопиться, як шугне з мiшка. Забилася бiдолашна пiд вiник i пiд ним вiд страху мало не вмерла. Коли оговталася, то рiшуче пискнула: «Рудiй бородi оголошую вiйну».

Якось за вечерею Євстахiй хильнув бiльше, нiж завше, червоного вина. Вiд гучного хропiння господаря задзвенiли у благеньких рамах шибки. Миша вибiгла зi схованки i переможно блимнула оком. Хутко забралася на лiжко, де неборака спав мертвецьким сном i давай чикрижити його розкiшну руду бороду. (У бородi, яку Євстахiй нiколи не пiдстригав, крився його хист вiщувати.)

Наступного дня сiльський пророк упевнено займався своiм. От тiльки казав вiн все навпаки.

Наприклад, червонощокiй удовi напророчив, що третього дня ii душа вiдлетить у кращi свiти. Вдова пророкуванню не зрадiла. Краяни теж зi страхом чекало невтiшноi звiстки. Вдова не вiддала боговi душу нi третього дня, нi четвертого. А п’ятого ii провiдав давнiй вусатий приятель. Вiн небогу заспокоiв добрим словом. Щоки у жiнки ще бiльш побуряковiли. Молодята побралися i зажили у мирi й злагодi. Ось так.

А з Марусею, сиротою, сталося щось зовсiм не зрозумiле. Дiвчина тихо собi сидiла разом з усiма – чекала «прийому» до знахаря. І була сумна-пресумна (усi потiм згадували). А вийшла вiд нього зовсiм iншою. Не йшла, а нiбито пливла над землею. Бачили ще дiвчину бiля криницi. Набирала Марусенька воду, розказували, i душевно спiвала. Треба сказати, що голос у Марiйки надзвичайно красивий – чистий i переливчастий. Пiсля того дiвчини вже нiхто не бачив. Неначе крiзь землю провалилася.

Селяни вирiшили, що то недобрi витiвки ворожбита. І через це його негайно треба вижити з села.

Бiля скособоченоi хатини зiбрався шумливий люд.

– Ти – брехун! – кричали. – Недобрий чоловiк! Причину нам робиш! Забирайся геть! Якщо не пiдеш, то спалимо твое кубло.

Хтось пошпурив великою грудкою в старi дверi.

Євстахiй так злякався, що до вечора надвiр не виходив. Лежав з рушником на лобi й жалiсно