Дим

Володимир Худенко

Дiя роману вiдбуваеться наприкiнцi 1990-х рокiв. Межа тисячолiть вiдображаеться у людських долях низкою подiй – як малозначущих, здавалось би, обмежених вузьким родинним колом, так i епохальних, усесвiтнiх. Важко осягти масштаб i значущiсть того, що вiдбуваеться, спостерiгаючи за подiями очима звичайноi людини. Однак, що не вiдбувалося б у краiнi, у свiтi, для багатьох лишаються найголовнiшими одвiчнi людськi цiнностi: кохання, родиннiсть, спадкоемнiсть поколiнь. Книга розрахована на широке коло читачiв.

Володимир Худенко

Дим

I

«Привiт, Іро! Ось я вже шiсть днiв знаходжусь у повiтрянодесантнiй учебцi за сорок п’ять кiлометрiв вiд Каунаса, Литовська РСР, неподалiк вiд залiзничноi станцii Гайжюнай. Напишу детальнiше, як я потрапив сюди. У Сумах я був iз Колею (я писав), але одинадцятого травня його з хлопцями повезли в Пiвнiчний Вiйськово-морський флот. А мене вранцi дванадцятого травня в чотири години ранку посадили в потяг i повезли через Украiну, потiм через Бiлорусь, i нарештi в Латвiю. На другий день в три години ночi були в Каунасi. Чекали до шести годин ранку електричку, приiхали в Гайжюнай, до речi – там знiмався фiльм «В зонi особливоi уваги», потiм нарештi приiхали в учебку. Тут нас розформували, переодягли, i ось я пишу. А в думках я вдома. Згадую нашi останнi вечори, як в останнiй день ми ходили до твоеi садиби, i думаю про тебе. В учебцi я буду пiвроку, вийду сержантом та поiду в частину, а може, й залишать тут. Зi мною тут пацан iз Пiдлипного, Сергiй Руденко. Іринко, вибач, що не написав ранiше – не було часу, i так пишу ось на перекурi, правда, я не курю. Вибач за почерк – пишу на вiйськовому квитку».

Йвановича ховали на початку похмуроi вiтряноi осенi, коли днями ще бува й свiтлiло, а над вечiр вже наганяло хмари. І ночi стояли холоднi, сумнi, i тужно, пронизливо вило округою.

Та й ховали не без клопоту. Спочатку довго не могли найти путнiх копачiв, а потому – бортовоi машини. За мiсяць перед тим колгосп, чи то пак СТОВ, офiцiйно й безповоротно збанкрутував, i ввечерi хлопцi порозганяли колгоспну технiку до себе по дворах. Антон тодi й сам, оставшись на колгоспному дворi аж до смерку, плюнув i, кинувши в кузов чужу запаску та двi порожнi канiстри, погнав свiй ГАЗон до дому тихою безлюдною вуличкою. А вже одчинивши ворота, вгледiв Ірину на порозi, i на ii нiме запитання лиш важко махнув рукою, буркнув:

– А я знаю?

І загнав машину в двiр.

А через тиждень-два (до кого як) до шоферiв навiдався бувший завгар. Наказав зiгнати технiку до комiр.

Ірина тодi не вмовчала:

– Куди ти потаскав машину?

– До комiр, – не втямив Антон.

– Ок чому?

– Поголовний велiв, сама не чула?

– І хто вiн тобi такий?

– Завгар, а хто? Який тебе дзелик вкусив?

– Так заберуть же…

– Та чи вона й так моя? Іди ось не капай…

– Зо мною полайся, як бiльш нi з ким!

– Звиняйте, ваше високородiе.

Ну, словом, одвiз тодi Антон машину, як i решта. У кого, правда, пiзнiш забрали, а в сусiда його через дорогу трактор i досi в кiнцi городу, в берегах стоiть, бо загнав у хащi так, що не можна тепер витягти.

А оце вже як треба було везти Йвановича на цвинтар, то машини i не найшлось. Антон сам ходив iз парубками до комiр, а там, виявляеться, охорона вже, i все якiсь не нашi – чи конотопськi, чи бог iх зна. Словом, вийшов до них той Поголовний… вiн не Поголовний нiякий, ясна рiч, то прозивають так, отож вийшов вiн до них i каже, мовляв, – так i так, нема машини, не дам машини, про iнвентаризацiю якусь плiв… Виходило так, що орендатор тепер тут буде, i теж не наш, а всi в нього пайовики, а оцей же кабан Поголовний у нього так як управитель.

– Тобi ж на зборах, такий-сякий, постановили, щоб давав бортову на похорони! – не вмовкав Антон. – Ти ж сам у клубi клявся й божився, чорти б тебе видерли раком!..

А вiн, падлюка, лиш смiеться.

Щось плете таке…

– Пройде опис, тодi й видiлимо бортову…

– А… Понтiй Пилат!

Антон махнув рукою та розвернувся назад, як не побiг через сiльповський парк. І завше у нього так – то лаеться, що i небу жарко, а всi округ лише смiються. Видно, того й не вробив на посадах – вiн же й сам т