Два кроки назад

Роман Воробей

Дитячий будинок, третьосортний коледж, невдачi у стосунках, з кредиторами. Сiрiсть i чарка поглинали буднi Макса. Залишалося зробити лише один крок назустрiч вiчностi. Раптово його зупиняе таемничий незнайомець. Головне питання: «Навiщо?»

Роман Воробей

Два кроки назад

Роздiл І. Двое нiкчем

Вiн стояв на мосту. Вiтер розвiював його давно немите волосся, а на обличчi не було жодноi емоцii. Повз нього встигло проiхати декiлька машин, i не дивно, що нiхто не зупинився, адже стрiлка годинника вже перевалила дванадцяту ночi, а настрiй капризноi дами на iм’я погода дедалi погiршувався. Цi люди, напевно, спiшили з роботи до своiх сiмей, мрiяли побачити посмiшку дружини та дiтей, що весело щебетали б про свiй день. Та це було точно не про цього хлопця. Його погляд був схожий на той, яким дивиться людина, що отримала довiчне ув’язнення. Вiн точно хотiв стрибнути, але йому не вистачало останнього кроку. Чоловiк голосно крикнув. Так ричить звiр, якого загнали в куток. В цьому вереску немае нi розпачу, нi страху, лише ненависть на самого себе. Цей хлопець вчора не планував тут стояти. Не треба бути детективом, щоб зрозумiти, що стрибок вниз з столичного моста в Днiпро – це не найнадiйнiший спосiб здiйснити самогубство.

Здавалося б, що худий шатен з карими очима повинен бути об’ектом зазiхань всiх дiвчат. Але на словах це звучало набагато краще, нiж було в реальностi. Воно роздiлилося на пасма, якi зi сторони виглядали настiльки гострими, що об них можна було б порiзатися. Шрам трохи вище брови гармонiював з образом людини, що заблукала в тенетах власних проблем. Стара зношена сорочка i широкi штани не по розмiру проливали свiтло на фiнансову ситуацiю цього хлопця, для якоi слово «плачевний» здавалося справжнiм комплiментом.

Одна з машин, що проiжджали повз, увiмкнула аварiйку i зупинилася бiля краю мосту. З неi вийшов худий чоловiк, рокiв 45, в темному пальто та дбайливо зав’язаному шарфу навколо його шиi. Одягнений вiн був зi смаком, акуратно причесане рiдке волосся та товстi окуляри з чорною оправою додавали йому iнтелiгентностi, а у поеднаннi з уже не першими зморшками на лицi створювали образ мудроi, виваженою та впливовоi людини. Пiдiйшовши до хлопця, вiн крикнув:

– Ти нiкчемний! Я впевнений, що моя собака зробила для цього свiту бiльше, нiж ти. Якщо ти хочеш залишити все не закiнченим, так стрибай. Смiливiше!

Іронiчна усмiшка на лицi хлопця була першою явною емоцiею на лицi хлопця, вiн обернувся i вiдповiв:

– У тебе, мабуть, красива дружина, купа дiтей, дiм за Киевом та престижна робота. І ти зараз за традицiями театральних iсторiй про порятунок самогубць будеш доводити такому кiнченому лузеру, як я, що е сенс жити далi?

Чоловiк голосно засмiявся i саркастично скривився:

– Ти правий лише в одному. Ти справдi лузер. Моя дружина з’iхала з глузду, а бiсовi лiкарi дозволили iй залишитися вдома. Кожен день був для мене справжнiм пеклом. Одного разу вона вийшла з вiкна. Я б навiть не засмутився, якщо б вона не забрала з собою нашу трьохрiчну дочку. У той момент я думав, що мое життя обiрвалося, але як бачиш, стою перед тобою в повному порядку.

Потенцiйний самогубець переступив через останнiй борт мосту, i пiдошва його брудного взуття вже бiльше була над проваллям, нiж стояла на металевiй балцi. Вiн тоном людини, що замучилася вiд життя, промовив:

– Нiхто не знае, що чекае нас по ту сторону реальностi. Приеднуйся, можливо, стрибнувши, ми покладемо кiнець нашим стражданням.

– Навмисно змiнити цей свiт на вiчнiсть, повну агонii, це як допомагати садисту себе катувати. Тут у тебе е вибiр, а там його може не бути. Трохи поживши, ти зможеш принести комусь користi. Твое життя коштуе зараз копiйки, адже воно ось-ось завершиться. Ти лот на аукцiонi, а я покупець. І зараз я роблю на тебе ставку.

Чоловiк говорив впевнено i кожним своiм словом попадав точно в цiль. Якщо вiн би був учасником президентських дебатiв, то точно отримав би перемогу в першому турi. Хлопець забув, чому вiн тут стоiть i навiщо, якщо i взагалi колись розумiв це. Зiбравши останнi каплi здорового глузду, вiн вiдповiв:

– Навiщо