Дарунки
Данiела Стiл
Колись Пол Паркер промiняв свою дружину Веронiку на багату молоду француженку. Вiн так вирiшив. І цей крок, здаеться, змiнив не тiльки його власне життя… Пiсля тривалоi важкоi хвороби вiн зiбрав всю свою родину, щоб оголосити останню волю й сказати важливi слова дiтям. Кожному з них – трьом донькам i единому сину – вiн приготував особливi дарунки, якi в майбутньому мають допомогти iм досягти щастя. Пол хоче виправдати себе, своi помилки, тому вiн щедрий на багатi подарунки, якi дiти отримають у спадок. Але найбiльший сюрприз вiн приготував для своеi колишньоi дружини Веронiки…
Данiела Стiл
Дарунки
© Danielle Steel, 2015
© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017
© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017
***
Роман «Дарунки» е художнiм твором. Імена, персонажi, мiсця та подii е витвором авторськоi уяви або ж використовуванi з художньою метою. Будь-який збiг iз реальними особами, живими чи покiйними, подiями чи мiсцевостями е цiлком випадковим.
Дарунки
Моiм прекрасним люблячим дiтям
Бiтi, Тревору, Тодду, Нiку,
Сем, Вiкторii, Ванессi, Максу й Зарi.
Ви – найяскравiшi зiрочки в моему небi,
Ви – моя надiя, моi мрii,
Моi найкоштовнiшi спогади,
Мое джерело любовi та смiху,
Ви – моя радiсть… мое життя.
Вiд щирого серця з любов’ю
Мама
І Джону,
За наших прекрасних дiтей, за щасливi роки,
Найкращi роки мого життя, i за спогади, якi я
Плекатиму завжди, i за стiльки дарiв.
З усiею любов’ю
Олiв
Роздiл 1
Тiммi Паркер сидiла за робочим столом, пiдiбгавши пiд себе ногу. Довге бiляве волосся вона стягнула гумкою, i мiрою того, як зростало ранкове напруження, ii зачiска поступово доповнилася чотирма олiвцями й ручкою. На нiй була чиста, але пом’ята картата сорочка iз закасаними рукавами, вдягнута поверх майки, рванi джинси, а на ногах – закритi кеди-«конверси». І жодного макiяжу. Свою високу струнку точену фiгуру Тiммi успадкувала вiд батька. Вона була метр вiсiмдесят без пiдборiв на зрiст, двадцяти дев’яти рокiв i мала диплом магiстра Колумбiйського унiверситету в галузi соцiальноi роботи. Наразi дiвчина працювала на установу, чиею мiсiею було забезпечити безкоштовним або дешевим житлом небезнадiйних представникiв бездомного населення Нью-Йорка. Того дня вона з шостоi ранку була на робочому мiсцi, намагаючись усе встигнути. На ii столi лежала цiла гора документiв. А iй хотiлося знайти житло для всiх i кожного, але вона знала: якщо пощастить, якщо продовжити стукати у дверi державних установ та застосовувати iншi ресурси, то знайдеться дiм лише для одного-двох, яких визнають гiдними. Слово «гiдний» вживали як узагальнення, за допомогою якого з-помiж усiх нужденних видiляли кiлькох, хто потребував допомоги найбiльше.
Стояв спекотний липневий день, i, як завжди, кондицiонер у ii кiмнатi не працював. Уже зараз можна було сказати, що це один iз тих днiв, коли нiщо не працюе так, як треба, i доведеться повiдомляти невтiшнi новини кiльком найбiльш зневiреним клiентам. Жорстоке розчарування невiд’емно супроводжувало ii в роботi. Вона жила в постiйному станi обурення через несправедливiсть системи i ii неспроможнiсть допомогти цим людям. Допомога безхатченкам була ii пристрастю з пiдлiткових рокiв. Вона була вiдданою й глибоко небайдужою, хоча й нерiдко сердилася. У юностi частенько виголошувала за обiднiм столом тиради, присвяченi соцiальним проблемам, i вiдтодi кожен ii рiк минав у намаганнi бодай чимось зарадити. Менш за все Тiммi Паркер схильна була кидати справу на пiвдорозi – вона невтомно працювала, прагнучи полегшити життя знедоленим. І навiть знайшовши людинi житло, продовжувала пiдтримувати з нею зв’язок. Опинившись в iзоляцii крихiтних державних однокiмнатних квартир, без системноi пiдтримки, на яку звикли покладатися на вулицях, люди потрапляли пiд серйозну загрозу самотностi, розпачу й самогубства.
Тiммi мала сотню чудових iдей щодо того, як можна покращити ситуацiю, але iй завжди бракувало коштiв або групи пiдтримки. Програми допомоги бiдним були замороженi через економiчну кризу, приватнi фонди так само скорочувалися, i нiхто в