Бiль моря

Кейт Демiд

Марк – звичайний хлопець, син моряка. Усе його дитинство пройшло на узбережжi моря, де вiн i його мати зустрiчали батька з довгих рейсiв. Ця зустрiч завжди була святом для маленького хлопчика, але одного дня Марк не дочекався свого батька. Весь екiпаж «Перлини» (так називалося судно, на якому ходив чоловiк) вийшов на берег, але серед понурих облич морякiв, що зазвичай посмiхались i жартували, не було того самого, рiдного для хлопця. Його батько так i не повернувся. Через 13 рокiв пiсля таемничого зникнення юнак вирушае на пошуки батька.

Кейт Демiд

Бiль моря

… Вже 13 рокiв минуло з того часу, як зник мiй батько. Усе мое життя вiн був у вiд’iздах – вiн моряк. І ось 13 рокiв тому вiн знову пiшов у море. Вiдтодi – жодноi звiстки.

Пiсля зникнення батька мати захворiла… Занедужала, втратила сенс життя… Я був ii единою розрадою…

Але ось менi вже двадцятий рiк йде. І менi час «летiти з гнiзда» – iти своею дорогою… А як важко залишити хвору матiр. Що коли з моiм вiд’iздом вона втратить сенс життя, а що буде потiм зi мною, якщо я втрачу ще й матiр?

Зi зникненням батька я на довгi 5 рокiв закрився у собi… Змиритися з тим, що поруч бiльше немае того чоловiка, що виховував мене, я не мiг… Важко було i менi, й матерi, задля мене вона трималася, задля мене жила… Але не довго вона протрималась – захворiла… І тодi вже моя черга було бути сином. Вiсiм рокiв вона трималася за життя… Але всi дiти рано чи пiзно залишають рiдне гнiздо…

І ось вже я стою на порозi дорослого життя. Якщо я зараз вийду за порiг цього дому, то вже нiколи не повернусь… Мати через бiль посмiхаеться менi услiд… А я роблю крок i залишаю ii та мiй рiдний дiм позаду…

* * *

Моя мати знову залишилась сама… Спочатку – батько, тепер – я…

У своему новому будинку я не- щасливий: цей будинок я придбав у одного старого шкiпера, усе у цьому будинку нагадуе про море, а море нагадуе про батька… Як боляче про нього згадувати: про те, з якою тугою ми вiдпускали його в море, i з яким щастям i любов’ю його зустрiчали. А тепер я його не бачу, лежу на лiжку в своему будинку, дивлюся на картину.

На картинi море, а на його хвилях – вiтрильник. Назва вiтрильника – «Перлина»…

– «Перлина», «Перлина», – все крутиться в моiй головi…

Я згадав!!! Це не можливо… збiг… як на цiй картинi з’явився вiтрильник мого батька??? Дурiсть… Але це – зачiпка… Потрiбно вияснити чому той моряк, в якого я придбав цей дiм, залишив картину. Я з’ясую.

* * *

Сиджу навпроти старого моряка i не знаю, як почати розмову, як запитати те, що мене хвилюе? Я вирiшив не ходити навколо справи, як то кажуть «наглiсть – друге щастя»:

– Я хотiв запитати про картину, що в спальнi на стiнi…

– О, моя «Перлина»… – сказав моряк на iм’я Бiлл.

– Ваша?

– Я ходив на нiй… i звертайся до мене на «Ти»!

Це не можливо… Як?.. Невже такий збiг?

Можливо вони знайомi, але якщо вiн тут, то мiй батько мав би повернутися, до Нас… А якщо саме Ми стали причиною того, що вiн не повернувся, якщо вiн не любить Нас бiльше… Нi, не потрiбно було звертатися з цiею дурнею до моряка Бiлла… Краще було думати, що вiн помер, зник… Який я злий, гнiв, усi цi почуття… Але ж я вже прийшов…

– Бiлле, розкажи про свiй останнiй вихiд у море.

– О синку… Це було 13 рокiв тому. То був 1992 рiк… Ми повиннi були перетнути Індiйський океан… Це немало б зайняти багато часу… – Бiлл затих… – Синку, як там тебе?

– Марк.

– Марку, я – старий i згадувати не дуже то й хочеться…

Ця вiдповiдь мене дещо насторожила, хоча я б теж не хотiв розповiдати незнайомцю про свое життя. Ми з Бiлом вже допивали каву i час був пiзнiй, менi потрiбно йти. І я не збирався вибивати з Бiла те, про що вiн говорити не хотiв.

– Ну що, Бiлле, якщо буде бажання згадати, ти це… ем… – заходь в гостi. А я вже пiду, – i я розумiю, що прозвучало це якось не дуже чемно… Але менi було байдуже…

– Угу… – вiдповiдь моряка була ще байдужiша, нiж я очiкував.

Я вийшов з будинку Бiлла й зрозумiв, що в його оселi не було нiчого, пов’язаного з морем. Моряк без моря… Ця думка не давала менi спокою…

* * *

Вдома я довго не мiг заснути: все думав про те, що корабель батька пове