Одiссея практиканта

Володимир Кривенко

Зустрiчаючись з друзями, згадуючи минуле, як правило, питаемо i друзiв i себе: – А чи справдi то було? – А чи справдi тi подii траплялись саме з нами? – Наче зовсiм нещодавно… а й справдi, коли ж то було? – Та вже рокiв 30… 40… 50… минуло… – Та бути ж такого не може! Це ж було, наче, вчора! – Ну, не вчора, навiть не позавчора, але ж було! І було саме з нами… Найяскравiше згадуеться те, що, на той час, трапилось вперше, тодi, коли ще не притупилось гостре вiдчуття новизни. Це невеличке оповiдання-спогад про те як починалась моя довга дорога в якостi налагоджувальника, що пролягла Украiною, тодiшнiм Союзом, закордоном… Спогади… спогади… Нашi спогади найбiльш дошкуляють, на жаль, нашим найближчим, бо вони, бiднi, вже чули-перечули цi iсторii десятки, а може й сотнi раз… Так моя теща нещадно обривала спогади мого тестя про вiйну, полон, концтабiр, бо нецiкаво було iй ще i ще раз те слухати. Так само i мене i всiх нас обривають нашi, стомленi нашими спогадами, найближчi… – «Кому потрiбнi твоi спогади?»… Колись спитав я, я свого, на жаль, вже покiйного, друга дитинства: – Порадь, друже, як реагувати на це образливо-болюче питання, що вiдповiсти? – А так i скажи, – вiдповiв вiн. – Так i скажи, – «Це потрiбно менi!» – Чи не буде це виявом егоiзму з мого боку? – «Я хочу… менi потрiбно… Терпiть мене»… – Ну, по-перше, – це яскравий вияв егоiзму, не так з твого, як з iх боку, а по-друге – не ставай на горло своiй пiснi. Можливо комусь буде не лише цiкаво, але й корисно пройти з тобою плiч-о-плiч, бодай кiлька метрiв, мирними «шляхами твоеi бойовоi слави» – не лишай iх такоi можливостi! Отже, шановнi моi читачi, запрошую вас в тi, вже далекi шестидесятi… в мою юнiсть.

Володимир Кривенко

Одiссея практиканта

Перше вiдрядження

Частина перша

Господи! Оце щастя, в яке навiть важко повiрити! Я в повiтрi!!! Я лечу на АН 24 в незнайомий менi Миколаiв у перше в моему життi вiдрядження для проходження лiтньоi практики. За те, що мене, студента, кадровi налагоджувальники будуть вчити уму-розуму, менi не тiльки будуть платити зарплату, за коштом фiрми возити на лiтаках, та iншому (крiм таксi) транспортi, але й годувати за 2.60 в день!..

За якийсь час це стало нормою, а потiм вже й не вистачало, i навiть дратувала скупiсть наших, невiдомо ким i коли створених норм, щозахищали нашi молодi органiзми вiд тотального переiдання… Але тодi менi було дуже нiяково одержати стiльки грошей тiльки за те, щоб мене чомусь навчили… Менi платили, аби я тiльки вчився… Було, колись, й таке…

Я прикипiв до iлюмiнатора до, болi в очах, вдивляючись в вечiрнiй краевид, що пропливав пiд крилом лiтака.

– Ну що, студент, пiдморгуючи Едiку, сказав, повертаючись до мене, Вiктор:

– Що треба робити пiсля того, як колеса цього генiального витвору людськоi думки торкнуться землi?

– Ну… спитати в когось з мiсцевих як дiстатися до того мiстечка, i де той винзавод, де ми маемо працювати, трохи невпевнено, вiдчуваючи якийсь пiдвох, промовив я.

– Ти що, алкоголiк? Ладен з лiтака вистрибнути, аби швидше до винного заводу добiгти? Але ж вiн не в Миколаевi, потерпи до Веселинова… i далi зi спiвчуттям:

– Що, дуже сушить пiсля вчорашнього?

– Якого «вчорашнього»? Ви що, хлопцi, я взагалi майже не п’ю.

– Ха! Розсмiшив! Корова, i та п’е. А щоб студент…Едiк! Ти ще не забув нашi студентськi роки?

– О-о-о! То були часи! Едiк замрiяно примружив очi, згадуючи щось дуже-дуже приемне, а потiм, скоса глянувши в мiй бiк, щоб у мене не виникло сумнiвiв, удавано спрагло ковтнув, облизавши тонкi губи.

Прилетiли ми до Миколаева пiзно ввечерi. Дорогою з аеропорту моi колеги наввипередки розписували принади готельного життя. Хвалились, що за «Украiнську з перцем» ми не лише отримаем(о) пречудовий номер, навiть тодi, коли iншi, менш досвiдченi претенденти, можуть лише помилуватись табличкою «мiсць немае».

– Та за таку нашу «вiзитку» вдячний адмiнiстратор просто на руках занесе нас до номеруа, та ще й колискову на нiч поспiвае…

…Дiйснiсть виявилась бiльш суворою, нiж очiкувалось. Наше поява в готелi з «Золотим ключиком» у виглядi за «Украiнськоi з п