Звитяга, слава i любов

Ганна Рось

Марiчка Лобода – молода козачка, травниця. Вона знаходить пораненого польського драгуна i виходжуе його, незабаром мiж юнаком i дiвчиною виникае взаемнiсть. Про почуття дочки до шляхтича дiзнався батько Марiчки – козацький сотник Тихон Лобода. Яким буде останне слово батька i що чекае закоханих?

Ганна Рось

Звитяга, слава i любов

Славним синам роду козацького присвячуеться

Частина 1. Панночка моя

1. Зустрiч бiля криницi

Гликерiя, струнка, ще молода козачка поралася бiля печi. Вранцi ii чоловiк, сотник Тихон Лобода, зарубав курку, i ось вже запашна юшка доходила у печi. У вiкно заглядало привiтне травневе сонце, освiтлюючи куточок, де зберiгалося кухонне начиння: глинянi глечики, миски, горщики, чавунний казанок, дерев'яний ополоник i дротове сито для просiювання борошна. Поруч, злiва на стiнi, висiв мисник[1 - Мисник – полиця для посуду.] для святкового посуду. В хатi у Гликерii завжди було чисто, стiни вибiленi i розмальованi кольоровою глиною, утиканi квiтами i ароматними травами. У кутку над образами i на вiкнах висiли вишитi рушники. А у вiкна заглядали червонi маки i разом з ними фiолетовi та жовтi пiвники.

– Марiчка, принеси води, – позвала Гликерiя дочку, – поквапся, менi треба тiсто на галушки замiшувати, юшка майже готовий.

– Зараз, мамо! – вiдповiла Марiчка i, залишивши сапку в городi, пiшла мити ноги, щоб взути своi улюбленi червонi черевички.

– Ой, iще ноги мие, – сказала мати, – не можеш до криницi збiгати, не взуваючись?

– Мама, а раптом там козаки, а я боса, – знiяковiла Марiчка.

– Куди там, козаки, рано тобi ще про козакiв думати.

– А вам же теж було шiстнадцять, коли ви з батьком полюбили одне одного.

– Згадала, то коли було! Твiй батько менi проходу не давав! Перший красень був, високий, спритний. А тепер, хоч i невисокий, – засмiялася Гликерiя, – але мiцний, що дуб. Давай, бiжи, бiжи, та не мели там з козаками, неси воду скорiше.

Марiчка поправила гребенем неслухняне волосся, пов'язала жовту стрiчку, вставила пiд неi коло лiвого вуха нiжну бiлу дiбровну вiтряницю i пiшла, взявши коромисло i вiдра. Вона не йшла по вулицi, здавалося, пливла, як лебiдка. Струнка, немов берiзка, в бiлiй вишитiй блузцi, червонiй тонкого сукна спiдницi. А на шиi – до десяти ниток рiзних бус, а ще хрестик на сувороi нитцi i образок Богородицi.

– Здорова була, баба Ганя, – поздоровалася Марiчка зi старою сусiдкою, – i вам води принести?

– Дякую тобi, Марiчка, менi Тарас принiс. Ти менi краще допоможи курку загнати, перелетiла через паркан окаянна.

У палiсаднику топталася строката курка i клювала дощового черв'яка. Марiчка поставила вiдра, виламала лозину i загнала курку у двiр.

– От спасибi тобi, Марiчка, – подякувала сусiдка, – компотом тебе пригостити?

– Нi, дякую, баба Ганя, менi по воду поспiшати треба, мати чекае.

Марiчка поквапилася до криницi. Неподалiк вiд колодязя пiд високим в'язом стояли молодi козаки, а поруч з ними на пеньку сидiв старий дiд Яким Чумак, притримуючи свою потерту тростину. Данило Горицвiт, козак неповних дев'ятнадцяти рокiв, спритно махав двома шаблями.

– Козак молодий, а вправнiсть стара. Молодець! Перший козак здав iспит, другий, готовсь, – командував дiд.

Данило передав шаблю Трохима Лисицi своему друговi та ровеснику Пахому Гордiенко.

– Лях ошуюю, – кричав дiд, – куди розвернувся! Я казав злiва, а ти одесную повертаешся. Все, вже лежиш, немов поранений бирюк[2 - Бирюк – ведмiдь.]. Передавай шаблi наступному.

– Дiд, ти можеш просто виражатися? – розсердився Пахом. – Ошуюю, ошуюю.

– Ти на рожон не лiзь, молодий ишо. Ти учись у староi гвардii, – говорив дiд, набиваючи люльку тютюном.

Пахом передав шаблi Трохиму Лисицi, дев'ятнадцяти рокiв, i той спритно почав обмахуватися ними.

– Нi, нi, не годиться! – закричав дiд Яким. – Що ти, як дiвка на виданнi лозою вiд мух косно[3 - Косно – повiльно.] вiдбиваешся. Треба темп дотримуватися. Спiвай зi мною. Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пiсня вiльна, нiби рiчка лийся. І швидше.

– Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пiсня вiльна, нiби рiчка лийся, – пiдхопили козаки.

Трохим вправно махав ша