Дворушники, або Євангелiе вiд Вовкулаки

В’ячеслав Васильченко

У розпалi лiто. Поблизу Киева вiдбуваються таемничi вбивства жiнок, слiд вiд яких тягнеться у давню легенду про вовкулаку. Богдан Лисиця, киiвський професор словесностi, працюючи на прохання свого товариша – головреда газети «Презумпцiя винностi» – кореспондентом, паралельно займаеться пошуком убивцi й написанням статей про це. Розплутуючи клубок неординарних загадок, професор починае розумiти, що все насправдi не так, як здаеться на перший погляд. І опиняеться у вирi таемничих подiй та небезпечних пригод…

Дипломант Мiжнародного лiтературного конкурсу романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА» 2012 року.

В’ячеслав Васильченко

Дворушники, або Євангелiе вiд Вовкулаки

Вони вже давно серед нас…

ПРИМІТКА АВТОРА

Усi персонажi, установи й подii, описанi в романi, вигаданi. Будь-який збiг з реальними людьми, установами або подiями абсолютно випадковий.

ДОВІДКА

Дворушники – за украiнським легендами, люди з двома серцями, перевертнi.

Присвячуеться поганим людям. Уже хоча б за те, що вони цю книжку нiколи не прочитають.

    А… І ще зеленому чаю «Greenfield»…

На одинака в лiсi завжди чекае вовк. Еухенiо Фуентес «У лiсовiй глухоманi» У кохання, як в пташки, крила, Пантери iкла, дракона хвiст… Генрi Лайон Олдi «Хабанера» Інколи в цi часи я думаю про горизонт. З горизонтом ви повиннi визначитися. Для цього потрiбно залишити слiд на бiлому. Можливо, ви скажете, що це проста дiя, але кожна дiя, яка змiнюе свiт, – героiчна. Чи я просто себе переконав у цьому.

    Стiвен Кiнг «Дьюма-Кi»

Напередоднi-1

Сьогоднi Вона знову крастиме… Останнiх два мiсяцi такi крадiжки стали сенсом Їi життя. Хоча нi. Самим життям. Новим ii життям. Мала тверде переконання: усе, що вiдбувалося ранiше, – всього лиш репетицiя. Пiдготовка до нього. Теперiшнього. Справжнього. Якого прагнула. Про яке марила в рожевих дiвочих снах. Про яке мрiяла в нескiнченних дiвочих мрiях…

Пiдхопила Його бiля метро «Житомиська». Стояв з квiтами i вже нетерпляче виглядав. Завжди впiзнавав позашляховик кольору морськоi хвилi. Їi розмальовану «Тойоту». І двох напружених вовкiв, що задоволено бiжать, нанесенi з бокiв авто талановитою рукою майстра аерографii. І могутню вовчу голову з товстою м’язистою шиею на капотi. Великий фейс лiсового хижака дивиться впевнено й незворушно, позбавляючи можливих вiзавi найменших сумнiвiв про силу та спритнiсть. Хазяйка теж така. В усьому. Про це Вiн знав. Знала машина. Упевненi намальованi вовки…

Вона крала Його й Себе в цього жорстокого, але такого привабливого мiста. Крала в усього свiту. Крала в Господа. Упевнено. Смiливо. Не озираючись назад…

У тому-то й рiч, що крала. Їхне спiльне божевiлля – це суцiльний злочин… А вони – закоханi злочинцi… Розумiла, що за злочини завжди карають. Десь глибоко в душi починала вже навiть остерiгатися. Але та солодка млiсть, той усесвiт щастя, що приносили цi зустрiчi, завжди вчасно затикали роти всiм дванадцятьом головам застережливостi. А iнколи, подiбно до казкового героя-переможця, – просто вiдрубували…

Цi постiйнi крадiжки вiдбувались усе частiше. Їхне життя покотилося з горба нестримним колесом без гальм. Але коли ти в його серединi, не думаеш нi про гальма, нi про те, що колись усе одно доведеться зупинитися, нi про те, що котишся вниз… І насолода вiд запаморочливого польоту вимикае всi iнстинкти, всi системи безпеки…

Тепер Вiн перетворився на вовка. Їi вовка. Кохатися з такою стовiдсотковою Вовчицею i не стати Вовком… Цього бути не могло. Вона сама тебе перетворить, якщо побачить, що це хоч трохи можливо. Або – викине, як недоношене щеня. Або – загризе. В останне вiрилося бiльше. Але Вона обрала перетворення.

Вiн знав, що Тхори, Зайцi й Ведмедi Їi не цiкавили. Не цiкавили навiть Леви. Не потрiбнi. Тiльки Вовк. І Вона його знайшла. Додала трошки магii – Жiнки i Вовчицi – й одержала, чого прагнула. Хоча якусь дещицю вовчих звичок Вiн усе-таки мав…

Вони рушили в бiк Житомира. У цьому напрямку багато дорожнiх готелiв i лiсiв. Є, де сховатися справжнiм Вовку й Вовчицi. Спраглим до кохання.