раКУРС
Свiтлана Олегiвна Талан
Цей роман – про долi людей, чие життя тепер матиме чiткi «до» i «пiсля», про надii i втрати, про боротьбу й силу волi, про помилки, вiчне шукання iстини й непереборне бажання жити. Такi рiзнi, але рiвнi перед вiйною героi намагаються випросити у долi ще трохи щасливого життя. Якщо не для себе, то для наступних поколiнь…
Свiтлана Талан
раКУРС
Збiг прiзвищ та iмен автор просить вважати випадковим.
* * *
Терпи, терпи, терпець тебе шлiфуе,
Сталить твiй дух – тож i терпи, терпи.
Нiхто тебе з недолi не врятуе,
Нiхто не зiб’е з власноi тропи.
На нiй i стiй, i стрiй – допоки скону,
Допоки свiту й сонця – стiй i стiй.
Хай шлях до раю, пекла чи полону -
Усе пройди i винести зумiй.
Торуй свiй шлях – той, що твоiм назвався,
Той, що тебе обрав навiки вiк.
До нього змалку ти заповiдався,
До нього сам Господь тебе прирiк.
Василь Стус
Весна 2014 року
Елiна
Я знову повернулась у квартиру до батькiв. Це вже не вперше, коли моi спроби звити сiмейне гнiздечко зазнали фiаско. І вже вкотре я ставлю собi запитання «Чому?!», але вiдповiдi не знаю й досi. Щоразу нова iсторiя, про яку я волiю якнайшвидше забути й бiльше не згадувати. Ненавиджу жити минулим, спогадами про кращi днi, якi провела з обранцем, i взагалi не люблю розпускати шмарклi пiсля розставань. А на душi гидко, хоча батьки прийняли мене без особливих дорiкань. Не можу сказати, що вони були в захватi вiд мого чергового повернення до родинного гнiздечка. Батько сказав, що сталося те, що й мало статися, а мати, як завжди, тяжко зiтхнула й повторила свою улюблену фразу:
– Ой, Елю, навiть не знаю, у кого ти вдалася… Я завжди казала, що в тебе на першому мiсцi чоловiки.
Я не огризалася, не доводила, що мама помиляеться й що в мене на першому мiсцi якраз не чоловiки, а дещо iнше. Менi просто не хотiлося iх засмучувати, бо моi батьки хорошi. Вони звичайнi жителi Луганська, якi все життя працюють на заводi простими робiтниками, свого часу отримали вiд держави трикiмнатну квартиру, яку обставили меблями, за маминими словами, «не гiрше, нiж iншi». Ось цей погляд на життя, коли потрiбно бути як усi, не гiршими за iнших i не кращими, мене завжди дратував. З дитинства в менi живе невидимий бунтар. Коли мене починали повчати, виховувати, вимагати щось зробити, бо «так усi роблять» або «ти повинна», у мене це викликало зворотну реакцiю, тобто будь-яка дiя викликала протидiю. Хотiлося довести, що я – це е я, що я особистiсть i мене таку одну створив Бог. То чому я маю бути як усi? Може, тодi одягнутися всiм в однаковий сiрий одяг, як у Пiвнiчнiй Кореi, зробити схожi зачiски, щоб нас не можна було вiдрiзнити одне вiд одного? Коли я задумуюся про те, звiдки в моiй кровi взявся отой бунтар, то знаходжу лише одне пояснення: вiд дiда. Рiч у тiм, що моя мама не корiнна луганчанка, вона родом iз Захiдноi Украiни, а ii батько був членом УПА, за що й був репресований. Щолiта моi батьки одразу вiдправляли свою неслухняну дитину до дiда на вiдпочинок, але я знала, що швидше на виховання. І там починалося мое справжне життя! Дiдусь, староста православноi церкви, водив мене лiсами до справжньоi криiвки, навчав повстанських пiсень, i слова «Слава Украiнi!» були звичними та знайомими менi з дитинства. Бабуся мене похрестила в греко-католицькому соборi, до речi, потай вiд батькiв i дiдуся, а дiд, своею чергою, також таемно – у православнiй церквi. Це з’ясувалося значно пiзнiше, i батьки зiтхнули з полегшенням, що не встигли мене похрестити, бо то було б уже мое трете хрещення. Проводячи лiто на Львiвщинi, я мала там багато друзiв. Украiнську опанувала швидко, а коли поверталася на Луганщину, без проблем переходила на росiйську, i такi швидкi переходи мене аж нiяк не напружували, вони вносили в мое життя якесь рiзноманiття. До одного я так i не звикла: до прохолодного лiта, як менi здавалося, на вiдмiну вiд спекотного луганського. Я поверталася до своiх друзiв у мiсто наприкiнцi серпня Бiлоснiжкою, на вiдмiну вiд моiх землякiв, якi мали такий вигляд, нiби щойно повернулися з морських пляжiв. Просто менi на заходi завжди було прохолодно, i я все лiто бiгала